Розділ 30. Але ж не тут

Розділ 30. Але ж не тут

Лізі довелося в усій філософській глибині відчути на собі відому приказку — опинитися між молотом і ковадлом. Праворуч від неї стояв благодушно усміхнений герцог у блаженному передчутті того, що зараз Ліза на пару з Брайаном виконає для нього якийсь віртуозний етюд. А ліворуч від неї стояв Брайан — теж з усмішкою на обличчі, але такою зловісною, з якою Отелло придушив Дездемону.

Ліза розуміла, що вона має максимум кілька секунд — треба терміново розрулювати ситуацію. Але як? Єдина ідея, що спала на думку, — це сплагіатити тактику Лаури, а саме — зімітувати непритомність. Якщо дівчина зомліла, чого від неї хотіти? Тут уже не до гри на арфі. Герцог і віконт, як справжні джентльмени, почнуть її рятувати. Тим паче, що Брайан уже знає найефективніший засіб для лікування непритомності — котячий компрес. Ні, мабуть, ідея не дуже. До речі, а де кіт? Якось він уже ставав рятівником Лізи. Якби він з'явився тут зараз, всі проблеми розв’язалися б самі собою. Він уміє перемикати увагу на себе.

Однак цього разу кіт не з'являвся, і Лізі довелося згадати ще одну народну мудрість: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.

— Ну, сину, діставай інструмент з-під купола, — підбадьорив Брайана герцог. — Мені не терпиться почути вашу гру в чотири руки.

Вираз обличчя віконта зі зловісного став кислуватим. Відчувалося, що грати на арфі йому хотілося зараз приблизно так само, як застрелитися. Взагалі-то, Ліза його розуміла. Якщо її здогади вірні і цю арфу йому подарував двоюрідний брат, то Брайану навіть торкатися її неприємно. І хоч Лізі так і не вдалося поки дізнатися, що ж сталося того фатального дня, коли віконтові виповнилося шістнадцять, але навіть фрагментів інформації було достатньо, щоб зрозуміти: кузен вчинив по відношенню до Брайана дуже негарно.

— Ось зараз дивлюся на вас, і душа радіє, — продовжував перебувати у добродушному настрої Едмонд. — Яка ж ви гармонійна пара! Обоє тонко відчуваєте музику та мистецтво, обоє здобули чудову освіту.

Свої слова він супроводжував діями — сам зняв з арфи купол, якщо вже син трохи забарився.

— Прошу, — Едмонд кивнув на оксамитовий пуф. Треба ж таке, до цієї арфи в комплекті навіть спеціальний стільчик йде.

Усе! Як то кажуть, гасіть світло, зливайте воду. Ліза розуміла, що вона знаходиться за крок від провалу... і раптом... світло дійсно згасло. В одну мить кімнату накрила непроглядна темрява.

А до речі, знаєте, звідки пішов цей вислів — "гасіть світло, зливайте воду"? Від автомобілістів. Коли машина глухла на дорозі, то щоб остаточно не посадити акумулятор і мати можливість знову завести мотор, потрібно було вимкнути світло в автомобілі. А якщо таке траплялося взимку, необхідно було ще й злити воду з радіатора, яку в перших автомобілях використовували замість антифризу. Замерзання води могло вивести двигун із ладу. Ось такі в автомобілістів приказки.

Ліза чула, як чоловіки видають здивовані вигуки, що перемежовуються здавленими прокльонами, а сама тільки посміхалася. Першої ж миті, коли світло згасло, вона здогадалася, що це Міранда прийшла на допомогу. Вона непомітно втекла кудись, поки герцог захоплювався музичними здібностями сина та його гості. Тепер зрозуміло, навіщо вона зникла — щоб підлаштувати, ніби вибило пробки.

Після того, як відновлять подачу світла, герцог, можливо, повернеться до своєї ідеї влаштувати прослуховування, але завдяки Міранді Ліза принаймні виграла час.

— Леді Елізабет, не хвилюйтесь, — почула вона заспокійливий голос Едмонда. — Це вибило пробки. Освальд швидко все полагодить. Ви головне, залишайтеся на місці, щоб не поранитися.

Проте самі чоловіки залишатися на місці не побажали і, судячи зі звуків, вирушили на допомогу Освальду.

Ліза теж не бачила перспективи в тому, щоб залишатися в кімнаті з арфою наодинці і вирішила спочатку вибратися вздовж стіни в коридор. Маленькими обережними кроками вона просувалася до цілі. План здавався чудовим, поки в темряві вона не натрапила на якусь перешкоду. Ліза інстинктивно обмацала її. У перешкоди виявилися широкі чоловічі плечі та міцні руки, які не дали їй відсахнутися та врятуватися втечею.

— Стривайте, нам треба поговорити, — прошепотіла перешкода зловісним голосом.

Якби не був цей голос до мурашок приємний, Ліза, напевно, злякалася б. Хоча, може, їй справді варто боятися? Весь той час, поки горіло світло, Брайан поглядав на неї дуже загрозливо, як на запеклу зломщицю чужих секретів.

— Поговорити? — перепитала Ліза теж пошепки, але з незворушною інтонацією. — Але ж не тут.

— А чому б і не тут? — Брайан шипів на Лізу в'їдливо і дуже недобро, але при цьому його руки, які впіймали її за талію, торкалися акуратно та ніжно.

Вона могла б легко вирватися, але поки що не виривалася.

— Навіщо ви сюди пробралися? — продовжив Брайан допит. — Ви хоч знаєте, що то за арфа?

— Знаю! Її вам подарував двоюрідний брат на шістнадцятиріччя.

Чистий здогад, але Ліза видала інформацію, як незаперечний факт. Безбожно блефувала.

— Це не проста арфа. І знайте, я не торкнуся її струн.

Ліза відчула його гаряче дихання на лобі та скроні. У неї волосинки ворушилися – настільки збуджено він вдихав і видихав.

— Чому ви так обурюєтеся, ніби це я прошу вас на ній зіграти?! Я, до речі, теж не відчуваю жодного бажання грати, — обурилася Ліза у відповідь.

— От і чудово. Ви цю кашу заварили, вам і віддуватися перед герцогом.

— Легко! — вона відкинула голову, сподіваючись, що побачить хоч щось, хоча б нечіткі контури.

Але, на жаль, темрява, як і раніше, була непроглядною. І поки зір вимушено відпочивав, інші чуття загострилися вкрай. Особливо тактильні. Ліза відчула, як теплі руки Брайана так само ніжно ковзнули по шовку сукні вгору, ніби він хотів уже її відпустити, але долоні магнітилися до тканини.