Пожинаючи плоди

Глава 3

   Доки несла чай до столу встигла побачити кардиган Святослава зі спини з красномовним надписом: «Я прийшов» й підписом «Гаплик».

      Я, от незабобонна, але якесь пливке відчуття прикрощів точило навіть не мишкою, а цілим бобром. Хоча, певно, в даній ситуації не потрібно було передбачень пророка, віщих снів чи інших сокровенних знань для того, щоб зрозуміти, що все змінюється. А більшість людей не люблять зміни й намагаються з усіх сил їм протистояти. Й сидимо ми зараз тут усі, як прототипи Буратіно, в розумінні такі ж дерев’яні, бо світ перевернувся, небо звалилося, а рожеві поні, що жеруть веселку й гадять метеликами полохливо дременули в незвідані далі.

         Зовсім скоро до нас приєдналися Ярема і Яна. Дітки трохи виросли. Януся вже не була тієї пухкенькою дівчинкою, якою я її запам’ятала. В цій довгоногій дівчині з гривою розкішного білявого волосся перекинутого через плече й такій спідничці міні, що мій пасок здавався ширшим я заледве впізнала свою небогу. В руках вона тримала страшненького песика. Поки мій мозок намагався прийняти таку дійсність, перевела погляд на небожа. Той, навпаки, нагадував волоцюгу, який свій одяг знайшов на смітнику. Джинсам, неначе зовсім не поталанило в цьому житті, спочатку їх викинули, далі вони зустріли скажену собаку й вона їх довго гризла, а потім їх знайшов Ярема й так-сяк натягнув на себе. Та й на його кістках вони трималися тільки дивом. Сорочка належала до розряду, чим чудніше, тим модніше. Брудне волосся явно було, як новий тренд. Ярема сиротливо приткнувся за стіл й сидів похиливши голову. Очі йому надійно ховала не в міру довга чуприна.

     Януся пробіглася поглядом по мені, а потім усю свою увагу приділила щуро-псу. Цей страшненький гібрид мопса з гремліном був з породи вкусити не зможу, але залижу на смерть.  Й відразу викликав  дві думки: «Фу, яка гидота!» і «О, Боже, яка мила гидота!».   

         Поки я відходила від своїх по доросліших племінників усі за столом обмінялися «люб’язністю» зі Святославом. Той в боргу не залишився. З шалини свідомості Святослава йшов меседж «я супермен і з цим народжуються». При цьому почуттям міри й емпатії йому й близько не були знайомі. Й він сприймався, як скалка в правій сідниці, як оголений зубний нерв і як судоми, що зводять ікру лівої ноги. 

   Якщо дивитися на це зі сторони, то складалося враження, що мою сім’ю водночас накрили: морок невігластва, хвиля божевілля й період ретроградного Меркурія. Я ошелешено слухала, як Платон гиркався зі Святославом. Якщо перший при цьому вимальовувався, як типовий хайлайфіст, що виріс в умовах вседозволеності зі споживчим відношенням до життя. То другий з розряду «я танки гриз, як барбарис й кулі жменями ковтав». Януся в то втручалася й свої враження виражала певною кількістю символічних знаків з первісної культури. Ладуся з душевною черствістю, холоднокровно спостерігала за цими спробами взаємознищення інколи розбавляючи цей ґвалт поетичними відступами своєї творчої індивідуальності. Зі знудженого вигляду Яреми зробила висновок, що подібне було звичним явищем. Одна лише я, від такого небаченого видовища з похмурим колоритом та мальовничими подробицями, м’яко кажучи, переживала драматичне напруження.

- Так все! Годі! Ярема! Яна! Повертайтеся у свої кімнати, - чітко промовляючи усі слова, вагомо проговорила я.

- А чого? У нас же сімейна нарада, - обурилася Яна.

- Це мало схоже на нараду. Це більше схоже на фицни його сильніше, - втомлено пояснила я.

- Але ми теж маємо право знати, що буде далі. Це й наше майбутнє вирішується, - відкинула розкішну гриву через плече й втупилася в мене Яна.

- Янусь, все буде добре. Будь ласка, підіть у свої кімнати…

Мій образ, суворої не по погоді тітки, поламав напад кашлю.

Ярема піднявся перший.

- То прийди, то піди. Розважайтесь любі тітоньки.

Зневажливо скривила губи дорога племінниця. Переклала пса в іншу руку. Й нещадно вихиляючи стегнами пішла у свою кімнату.

Лада закотила очі.

- Ви дорослі люди, тож постарайтесь стриматися й не ображати один одного, - суворо оглядаючи яскраву компанію внесла я розумну пропозицію.

- А чого цей тут? - буркнув брат вишкірившись на Святослава.

- Бо він тут живе, - з солодкою, медовою посмішкою повернулася до брата.

- Його ж дружина померла. То якого дідька він тут забув?

- Платон, а ти вже певно знаєш, що в заповіті? Може тітка залишила усе йому?

- Що? З якої це ще радості?  - підірвався він. - Хто він такий? Я думаю його взагалі треба вигнати з дому.

- А ти менше думай, а то ще голова заболить, - уїдливо підказав Святослав.

- Підстилка ти скажена. Напасть чорноголова. І як твоя та геніальність у твоїй голові то вміщається? Мозок не жме?

- Припинили, - прошипіла я. - Лада, - я повернулася до неї, - що ти хотіла почути?

- Я?! В мене для вас новина, - віроломно посміхнулася вона. - Я вагітна.

За столом запанувала тиша. Новина була справді несподіваною. Принаймні для мене.

- Вітаю! - ледь видала я привітання.

- Як чудово! Ще одне породження роду Волошиних, - хмикнув Святослав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше