Пожинаючи плоди

Глава 30

 До природи я виявилася неготовою. Пів ночі я чула все: ухання сови, спів солов’я, стукіт, плюскіт, шелестіння крон дерев, загадкове цявкання, писк, шарудіння, шелепотіння та інші звуки природи від яких, аж морозом драло по шкурі. Від скрипу дерев моє волосся, стараючись так, що аж пуп тріщав, било гуцака. Від пережитих вражень серце витинало дрібушечки з колінцями, а душа кресала підковами вогонь в намірі вдерти ноги від цього неспокійного тільця. Зате в моїй голові не залишилося місця депресивним думкам, простий страх витіснив усе зайве. Ні тобі роздумів, яке я дурне. Ні вагань, що ж я наробила. Ні сумнівів, як жити далі. Десь під ранок мій організм втомився боятися й поринув у сон.

    Розбудила мене вовтузня та шурхіт. З неохотою вилізла зі спального мішка, загорнулася в плед й висунула ніс на вулицю. Кілька хвилин я просто розглядала матрац на якому спав Святик, що повільно відпливав від берега. Повільно підібрала щелепу й повернулася на звук задушеного сміху. Платон з Яремою сиділи в кущах й душилися від сміху.

- Божі барани… - простогнала я.

В цей час Святослав прокинувся. Зажевріла розгубленість ледь торкнулася його обличчя, коли він озирнувся довкола і, як в сипучі піски, його затягнув страх. З тривогою він сіпнувся на матраці, той хитнувся й панічний жах затопив його з головою. В матрац він вчепився мертвою хваткою.

- Твою печаль!

Вмить я оцінила становище й кинулася до Святослава у воду.

- Святослав, все нормально. За хвилину я буду біля тебе. Тут неглибоко. Все гаразд.

Холодна вода пробрала до кісток, та переполох в очах Святослава розганяв кров й підганяв батогом.

- Святослав я поряд. З тобою все буде добре. Чуєш мене?

Він заметушився й ще більше налякався. Я щось бубніла, а Свят все більше занурювався у паніку. До берега я його дотягла. Вмовила відпустити матрац та вивела його на сушу. Накинула на нього мій плед. Святослав знеможено опустився на землю.

- Приб’ю неклепаних йолопів, - крізь дрижаки, рявкнула я до ошалілої від видовища компанії.

- Та це…- облизав губи Платон.

- Свят, ти як? - нагнулася я до нього.

Та його безкровне обличчя говорили, що він ще далеко від норми.

- Та чого він? - обурився Платон.

- В тебе що каша гарбузяча замість мозку? - поцікавилася я, сердито зирячи на молодшенького.

- Та чого? - покліпав він очима.

- Я зараз повернусь, - прошепотіла я до Святослава.

Швиденько добігла до намету. Від холоду мною вже тіпало. Тремтячими руками я стягла з себе мокрий одяг. Мною переколотило, поки я натягла все сухе. Зібрала себе в купку й рішуче вийшла з намету.

Біля Святослава стояли хлопці й журно на нього дивилися.

- Вам шашіль голови поточив? - повернулася я до хлопців.

- Ми ж нічого такого не думали…- нявкнув Ярема.

- Звісно, ви ж нічого такого не думали. Ви ж по воду бороною їздите.

- Та просто хотіли посміятися… - насупився Платон.

- З тобою все ясно, дай Боже розуму твоїм дітям, - огризнулася я. - Тепер, мої недоколихані, підхопилися й побігли принесли гарячого чаю. І то миттю.

- Чого ти кричиш? - буркнув Платон.

- Бо двом прителенькнутих парубійкам, не вистачило клепок передбачити наслідки від свого «веселого» жарту.

- Та не розтанув же він там, - заржав Платон.

- М-да, з розуму ти не зійдеш. Бо немає з чого, - гиркнула я й голосно пчихнула.

- Платон, пішли, - потяг його за рукав Ярема.

Й вони неохоче потеліпали за чаєм.

- А як чарівненько розпочалася відпустка, - пробурмотіла я.

Й сіла поряд Святослава. Той вже відійшов трохи від переляку, але ним почало теліпати.

- Ти чого так налякався? - поглянула я на нього.

- Дурні жарти, - пожалівся Святослав.

- Коли в голові вороняче гніздо, то тяжко там шукати мудрих думок, - зітхнула я. - Проте вони не зі зла, виключно через відсутність клепки.

-  Мені від того не легше.

- Тоді розкажи, чого тобі так тяжко? За такий жарт можна розгніватися, але ж ніяк не перелякатися на смерть.

- Знаєш, я щось не був улюбленцем долі. Й в школі мені ніхто червоних доріжок не стелив…

- А ким ти був в школі? - запитала я.

- В школі я був типовим ноулайфером. В мене не було, ні особистого життя, ні відпочинку та розваг, інколи не було навіть можливості нормально помитися, поспати й поїсти, - скривив він губи у спробі посмішки.

Я нахмурила лоба. Про його життя, я знала, щось дуже загалом, народився, виріс, навчався. Про такі подробиці й не здогадувалася.

- Чому?

- Чому? - перепитав він мене з кривою усмішкою, - У 18 років моя мати закохалася, як кішка в дорослого чоловіка. Вона завагітніла й думала, що вхопила щастя за бороду.  Але тому чоловікові не дуже було цікаве юне, нерозумне дівча. Як результат, чоловік її покинув, а через 9 місяців народився я. Свого біологічного батька я ніколи не бачив. А у матері була ідея фікс, вийти заміж. Причіп у вигляді мене їй дуже заважав досягнути свого щастя. Поки була жива бабуся, ми якось жили. Мати тинялася у пошуках чоловіка, який би їй забезпечив достойне життя. Я міг її місяцями не бачити. Вона пробувала з кимось жити, полишивши мене на бабусю, то були мої самі щасливі дні. Але в неї нічого не виходило. І поступово, моя мати скочувалася й скочувалася. Потім померла бабуся й стало зовсім погано. Бо усі материнські залицяльники почали бухати прямо у нас вдома. А деякі з них навіть бралися виховувати мене, - гірко ковтнув він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше