Пожинаючи плоди

Глава 34

Втикаю у телефон. Одна малесенька паличка, що визначає кволість зв’язку й там Холодницький. Перш  аніж наважилася відповісти на дзвінок я, здається, що разів з п’ять встигла померти. Чудова реакція. Видихнула.

- Так? - коротко видихнула я, не наважившись на більше.

- Привіт! - відкашлявся він.

- Привіт! - налаштувала я мозок й змогла привітатися.

- Як ти?

Простим питанням він вгнав мене у ступор. Й що йому відповідати? Правду?

- В мене божевільний день, - віднайшла я щось середнє.

- Я бачив твою сестру…- почав він й замовк. - Лада сказала, що ти поїхала…

- Так. У нас малесенька сімейна відпустка, - відповіла я й на мить злякалася, що він не так зрозуміє. - Я з Платоном, Яремою й Святом поїхали у невеличку подорож Україною, - пролепетала я.

- Зі Святом? - уточнив він тоном, що вмить впав на кілька градусів й від якого повіяло темною й сирою прохолодою.

Мій розум, що потік морозивом від його голосу, ніяк ще не міг зібратися до купи, я вже мовчу проте, щоб створювати складні нейронні зв’язки.

- Дай мені хвилинку. Будь ласка, - попросила я. - Щось я так зраділа твоєму дзвінку, що відчуваю одне несамовите хвилювання й плету якісь дурниці. Я вмудруюсь виглядати повним дебілятком перед людиною, яка мені подобається, - мій голос драматично надломився. - Й тут геть кепський зв'язок. Я боюсь, що він зникне.

Назар закашляв в трубку.

- Мирано, твої зізнання неймовірно милі. Й трохи контузять, - нервово видав він смішок.

- Пробач! - видихнула я й замовкла, аби не бовкнути ще чогось неадекватного.

- Коли ти повернешся? - запитав він.

- Ем…Думаю через кілька днів. Ми тут дещо вирішуємо певні сімейні клопоти.

- Я можу тобі подзвонити? - раптом запитав він.

- Я дуже рада, що ти подзвонив.

Й між нами запанувала тиша.

- Я щось теж хвилююсь, - зізнався він й тиша порохом осіла відкривши перед очима яскравий світ.

- Тоді будемо хвилюватися разом, - крізь величезне полегшення, що не одній мені тяжко видихнула я.

В телефоні почулися сторонні голоси.

- Я йду вже, - неохоче комусь відповів він.

А я жадібно прислухалася до його голосу.

- Мені потрібно йти, - з жалем прошепотів він. - Але я наберу тебе.

- Тільки я знаходжусь на краю світу й в мене інколи може не бути зв’язку, - поспішила доповісти я.

- Зрозумів.

Ошаліло розглядаю телефон в руках. З мого обличчя не сходить дурнувата посмішка. Настрій стрімко підривається з місця й несеться вгору. Здається, все розфарбовується у рожевий колір й довкола скачуть пухнасті, сіренькі зайчики по смарагдовій травичці. Навіть багно видається прекрасним. Серце висить у невагомості, губи хапають повітря, а адреналіновий вогонь яскраво палає в організмі. Гірськими козами стрибають гормони, енергія богатирської сили ганяє по жилах, щастя прокрадається до кожної молекули. І я готова обійняти весь світ. Від емоцій, які мене накривають пробирає на сміх. Горло досі нервово перехоплює й хочеться чогось випити. Дістаю пляшку з водою. Роблю ковток.

   Я не люблю втрачати контроль, а тут кілька хвилин розмови й все…довкола мене літають купідончики й посипають мене мішурою у вигляді сердечок й мене викинуто зі світу. Й пізно смикатися, дорогу почуттям уже не перекрити. Вітаю, закохана кішка. Твоє почуття, як корабель піратів у бухті благочестивого міста. Але мене несе. Й світле почуття вже складає плани, як склеїти нас з Холодницьким, злютувати намертво й вибудувати щось нове. Мружу очі й нестримно сміюсь від самої себе й свої думок.

- Тільки не кажи, що тебе істерика накрила? - підкрався Платон.

- Не скажу.

Але він мені, здається, не повірив. Потоптався на місці. Тяжко зітхнув. Картинно заломив руки. Лякливо вп’явся на мене.

- Ну, чого ти психуєш? - занив він, як від зубного болю. - Нормально все буде. Я спробую з ним вжитися, якщо він вживеться зі мною. Він ще та зараза потойбічна. І, як на мене, то він малим часто падав й все на голову. Й бісить. Як же воно бісить…Але я буду тримати себе в руках.

    О! Ті слова звучали, як музика. Мій пришелепкуватий вираз обличчя продовжував тішити оточення, але тільки б він не спинявся.

- Задоволена? - хмуро глянув він на мене.

- А що змінилося? - наважилася я запитати.

- Подумав, що на його місці міг бути я, - буркнув він. - Й може ви всі трохи не при собі, але з вами краще ніж без вас… Якщо з твоїх очей зараз покотиться сльоза я тебе приб’ю, - сполохано пригрозив він мені.

Довелося брати себе в руки. Й не лізти до нього обніматися. Й не говорити йому, як це мило. Він же чоловік. Суворий, як Еверест, чоловік.

- Дякую! - скромно вимовила я. - Це дійсно для мене важливо. Все не буде гладко й шовковисто. Будуть нерівності та проблеми, але варто хоча б спробувати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше