Частина перша

Регіна прокинулася у його ліжку.

Сонячні промені розгулювали її обличчям. Над вікном нависала гілка старої яблуні, тому на фіранці проступали силуети густого листя.

Вона любила прокидатися саме так. У цей чарівливий момент між ранком і днем, під лагідними поцілунками сонця, що скрадалися крізь тонкі занавіски. Любила спостерігати, як тіні тріпотіли від легенького вітру. В такі моменти їй уявлялося, ніби вона якась чи то птаха, чи то комаха, яка кружляє там, по ту сторону вікна, спочатку між гілками дерев, а тоді, розправивши крила, злітає все вище й вище, до самих небес, а знизу лишаються милі оку краєвиди, якими вона милується, впивається, поки вітер і сонце пестять все її тіло.

В момент остаточного звільнення від сонливості і розвіювання цього марева дівчина трохи шкодує, що то лише пустощі її уяви. Окрім того, після остаточного пробудження в свідомість скрадається реальність, яка є занадто різкою переміною після польоту під блакитним небом.

Особливо тяжким виявилося усвідомлення дійсності сьогодні. Цього ранку, вперше за двадцять шість років вона прокинулася зрадницею. І хоч нову роль Регіна обрала собі з власної волі, але та все ж була їй не дуже до смаку. Погляд дівчини впав на її руку, що лежала на подушці, біля обличчя. Регіні здалося, ніби обручка здавлює палець, намагається розтрощити його. Вона навіть не зняла її, перед тим, як все сталося.

Спочатку Регіна згадала хвилі нетерплячого бажання, які пронизували вчора все її тіло, і як ті уміло вдовольнив Назар. А потім... Потім дівчина згадала любов, яка майоріла в очах Дениса, коли той всього місяць тому одягав на палець дівчини ту саму обручку. Здавалося, янгол і демон, що сиділи на плечах, матеріалізувалися. І вчора вона зробила вибір на користь останнього. Але чому?..

– Регіна? Ти спиш?

– Ні, – дівчина повернулася до Назара й посміхнулася. – Добрий ранок.

– Добрий, – біглий поцілунок в губи.

– Може, вип’ємо кави?

– Так, можна, – він акуратно прибрав пасмо з її обличчя за вухо. – Полежи ще трішки. Я все зроблю.

Регіна спостерігала, як Назар підводиться з ліжка, потягується з такою силою, що чутно хрускіт кісток, оглядається кімнатою в пошуках свого одягу, а знайшовши, вдягається. Коли двері за ним зачинилися, вона ще певний час бездумно дивилася на них. Аж поки з кухні не почувся шум від електрочайника і характерний стукіт від нарізання чогось на дерев’яній дошці.

Вона різко відвернулася від дверей і скрутилася клубочком, тихенько схлипуючи.

Я добре пам’ятаю той день, дванадцять років тому, коли вперше побачив її. Регіні тоді було всього тринадцять. Вона зайшла навідати свого батька, мого колегу. Наші з ним кабінети були доволі далеченько один від одного, але так як ми тоді працювали над спільним проектом, то вирішили осісти вдвох в моєму. Це було лише на один місяць. Хай йому грець, але від дня, коли я двадцятирічним вперше переступив поріг нашої фірми – спершу то була лише практика від університету, а потім якось  «прижився», – минуло сімнадцять років. І за цей період то був єдиний місяць, коли ми мусили працювати в одному кабінеті. Тобто, я хочу сказати, аби не той проект, то мої шанси побачити Регіну були рівними, ні, не нулю, але все ж доволі малому відсотку вірогідності.

В кабінет постукали.

– Так, ввійдіть.

– Доброго дня, вибачте, мені сказали, що я можу знайти тут тата. Е-е-е… Тобто Сергія Михайловича, – світловолосе дівча явно почувалося незручно й пересупало з ноги на ногу.

– О, тож, ти – Регіна?

– Так. То що на рахунок тата?

– Він тут. Щоправда відійшов на кілька хвилин у справах. Проходь, посидь он на тому дивані. Твій тато скоро прийде.

Дівчинка всілася на диван, оббитий темно-зеленою матерією без візерунку. Вона взялася розглядати мій кабінет. Так дивно. Ніколи раніше не бачив, щоб підлітки аж з такою цікавістю розглядали звичайнісінькі приміщення. Втім, якщо подумати, то я не так і часто контактував з ними. Регіна буквально обмацувала своїм поглядом все, що її оточувало.

Я став спостерігати за нею. Спершу вона розглянула диван, на якому власне сиділа – судячи з виразу обличчя, він їй не дуже сподобався, потім – шафки зі скляними дверцятами попід стіною, що були завалені папками – як на мене, нічого цікавого, але вона, здається, приділила персональні кілька секунд кожній. Далі три картини невеликих розмірів, ідеально симетрично повішені одна біля одної. На них були закарбовані старі львівські вулички – прощальний подарунок мого університетського друга, який родом був звідти ж. Після випуску він одразу повернувся додому. Там для нього вже чекала своя ніша. Макс має успадкувати фірму від його батька, коли прийде час. Втім, на разі він працює на посаді його заступника. А малювання – хобі. І хоча всі в один голос говорили, що в нього талант, Макс нічого не хотів і не хоче чути про те, щоб займатися цим більш серйозно. Хоча не відомо, це його власне рішення, чи все ж батьків. Він про це навіть зі мною не говорить.