ГЛАВА 1 ПРО МОЄ РІДНЕ СЕЛО

В Африці говорять «It takes a village to
raise a child», що українською означає:
«Щоб виростити дитину, потрібне ціле село»

Село Виблі. Не переживайте, це не помилка. Село, в якому я провела перші свої тринадцять років саме так і називалося – Виблі. Смішно? Вибачте за таку непоетичну назву, претензії всі до того ненормального, який так назвав цілком пристойне село. Таких сіл в Україні—валом. Коли я вже з’явилася в цьому селі (тобто народилася), назва так укорінилася, що змінити її не було аж ніяких перспектив. А як же ж страшенно хотілося. Кому ж посміхається, щоб у документах майоріла така немилозвучна назва? Наче відчувала проблеми в майбутньому. Не один раз повторювалася картина Рєпіна «Припливли»:
– Ти звідки?
– З Виблів!
– Це прикол такий?
– Ні, це правда життя…
– Я – киянка, а ти?
– Виблянка чи виблечанка… Яка різниця, все одно по-дурному. Не Париж...
Ми навіть з друзякою моїм Ванькою на табличці ( ну ставлять такі вздовж дороги), що вказувала назву села, замалювали негарне «Виблі» білою фарбою і по замальованому наялозили фломастерами ( аж чотири штуки перевели) на наш погляд більш гарне «Парыж», причому через літеру «ы», бо я вчилася не дуже гарно (не до таких дурниць було), а друзяка мій Ванька тільки іноді був помічений в науці. Одним словом, неуки ми з ним були, а гарного життя хотілося. Якби спитали, де той Париж знаходиться, напевно б, не сказала, але Париж у нас асоціювався з чимось аристократично-витонченим: щоб Єлисейські поля навколо, невеличкі кав’ярні, Ейфелева вежа (хоч би й на городі) і Лувр десь так неподалік для екзотичної панорами. Хотілося жити в Парижі ( така собі мрія ідіота), а доводилося у Виблях ( реалії життя).
 
Дільничний спочатку як побачив нашу з Ванькою творчість (а насправді – то йому показали, бо в останні три дні він гарно тільки чарку бачив ), то сміявся, потім лаявся, а далі все ж прийшов до голови колгоспу Михайла Степановича з резонним питанням:
– А хто так село назвав? Виблі… Якось по – дурному.
– А тобі не все одно? Нема чим зайнятися? Сорок років влаштовувало, а це помітив?- у голови колгоспу дядька Михайла на носі косовиця, а солярки, як завжди, не вистачає, четверо свиней здохли, та ще й невідомо від чого, дві доярки в декретну відпустку пішли дружно так і ніким замінити, комбайн «Радість» (ото вже справжня радість!) поламався і деталей для ремонту нема, а тут дільничний на порозі, якому, бачте, не подобається назва села. Дядько Михайлo - спокійний мужик, але за таких обставин, хто хочеш позеленіє. І ви б позеленіли, а дядько Михайло був оригінальний, він став бурячково-плямистим, від чого дільничний став зеленкувато-блідуватий. Гриб поганку бачили? Ото такий став.
– Не я помітив, скажімо так? - перевів стрілки дільничний. От стерво, ага?
– Краще поїдь до Степанової Клави. У неї п’ятеро кролів втекли вчора? - швидко знайшов роботу дільничному голова.
– І шо? – у нас дільничний, як каже моя баба, належить до виду недорозвинених класу плазуни (коли нап’ється), зразу ніколи не врубається в суть справи, особливо якщо ця справа дуже клопітна. Іще б чого, кролів ловити – це така марудна справа: стрибучі, дряпучі і раптом що – в нірки зариваються. А зовні начебто гарні і пухнасті. Ілюзія порядності.
– Шо-шо? – перекривив голова, адже його теж діставала до печінок (а може й глибше, хто його знає) дуркуватість дільничного, – ловити їх доведеться, або перебити всіх до бісу, – пропонував варіанти дядько Михайло. В нього така посада, що кумекати треба швидко і головне – адекватно.
– Може, нехай собі живуть тварини … до осені. А там полювання влаштуємо, – дуже вже не хотів саме сьогодні ловити кролів дільничний.
– А як прискачуть на капустяне поле? А як, не доведи Боже, встигнуть розвестися? Буде, як в Австралії.
– А шо було в Австралії? – з недовірою і в той же час з цікавістю питав дільничний.
– Все винищили, тварюки стрибучі. Тепер за великі гроші їх там стріляють.
– Так може й мені за їхню поїмку випишете премію?- натякнув дільничний, уловивши потрібну інформацію й використавши її в своїх інтересах.
– Випишу. Тільки принесеш їхні тіла, тобто тушки мені сюди. Так би мовити, надаси речовий доказ.
– Аякже. Доказ. Так що, не будемо перейменовувати наше село на Париж? А то вже й дітям в око впало це неподобство, – пригадав дільничний, чого прийшов до голови дядька Михайла.
– Який Париж? Що ти сьогодні курив?
– «Приму».
– Воно й видно. Переходь на людські цигарки. Бо в «Примі» точно половина бур’яну намішано. З домішкою конопель. А про село нехай тобі бібліотекарка Галя доступно розкаже. А яким це дітям в око впало? – почуяв неладне голова. Він завжди вмів завчасно відчути, звідки гроза насувається.
– Катька і Ванька, – наші імена діяли на дядька Михайла, як червона ганчірка на бичка, – звірів і страшенно лаявся.
– О-о-о-!!! То ж не діти, то слуги сатани. Гони їх віником, ні, краще мітлою на поле. Хай допомагають картоплю накидати, а то дурь в голову знову лізе. Що цього разу зробили? – голова підготувався рахувати збитки. І правильно підготувався.
– Перевели табличку з назвою села. Замість «Виблі» намалювали «Париж», – дільничний чекав, що голова буде сміятися. Ні, у дядька Михайла за роки виробився імунітет до наших з Ванькою витівок. Він лише сердито спитав:
– Скільки коштує ця табличка?
– Сто гривень, кажись, – багатозначно кивнув головою дільничний і швидко придумав екзекуцію. – Які будуть розпорядження? Пропоную у батьків зняти із зарплати?
– Ото вже шустрий! Аби знімати. Я розберусь, – мовив голова і вигнав дільничного Сергія Платоновича Воробйова з кабінету кролів ловити. А сам пішов перефарбовувати ту злощасну табличку, бо ані сто гривень не міг стягти з моєї мамки (страшенно безнадійно любив її ще з восьмого класу, куди разом і ходили), ані покарати багатодітну родину Ваньки (аж десятеро дітей!!!), ані самому купити ( всі гроші вклав у колгоспні справи) він не міг.
До бібліотекарки сходив за поясненнями про село не тільки дільничний. Голова в наказовому порядку велів вчительці Карелії Павлівні зводити весь наш клас, шість учнів (демографічна ситуація в селі на нулі була), до місцевої бібліотеки, частину якої займав куточок історії селища Виблі. Цей куточок зробила власноруч сама бібліотекарка й усім, хто приходив за книжками, показувала його як найцінніший скарб. Виявляється, стосовно назви села існує щонайменше п'ять версій-гіпотез. Це без тієї народної, згідно якої мимо села проїздила у кареті Катерина II, її закачало і зрозуміло що сталося. Знудило імператрицю. Помпезна подія, варта найменування села.
Найбільш загальноприйнята, лінгвістична версія, трактує походження назви села від слів вабити, приваблювати, тобто вабля, або змінене виблі — місце, що приваблює, приманює, запрошує красивою природою, околицями, ландшафтом. Мені ця версія сподобалася найбільше. Історична ж версія пояснювала назву села від слова вабля (зі східномовного — кладовище, поховання, захоронення). За легендою тут колись, можливо в X-XIII століттях, відбулась битва, нібито чернігівського князя та війська кочівників (вважається, що монголо-татар, а можливо печенігів та половців). На місці битви, начебто, кочівники поховали своїх воїнів і слов’яни, котрі тут жили чи оселились у цій місцевості, називали її вабля (кладовище), згодом, Виблі. Трагічна і нецікава версія. Третє припущення схоже з попереднім і пояснює походження назви села від дієслова вибили ворогів. Етнографічна гіпотеза: термін віблі існував у давньослов'янському ремеслі деревообробки і означав круг у дерев'яній кварті чи діжці, а слово вобло, віблі, воблі означало — в кругу, навкруги. Може назва села пояснювала традиційні заняття жителів чи заняття населення.
Одним словом, якщо притримуватися першої, найбільш підходящої версії, – гарне ж наше село, страшенно гарне! А яка розкішна була природа в нашому селі! Яка краса! Рай відпочиває. Тільки коли я була малою, всього цього якось не дуже помічала. Весь час мені щось та заважало, щось та муляло, як крихти на простирадлі, спати. От взяти звичайний рядовий ранок. Прокидаєшся під трелі півня Кузьми, хай його курки поклюють, ненависний птах. Не довго він кукарікав, з’їли на Різдво у холодці. А яке у нього було пір’я – павичі позаздрили б! Я теж тихенько заздрила, поки він живий ходив по подвір’ю, а після бабиної екзекуції над вредним птахом, повисмикувала все його прегарне пір’ячко і зробила собі індіанського ірокеза. Село було в шоці, рідні в паніці. Село побивалося через мою агресивність, а рідних більше хвилювала фантазія дитини. Так от півень відкричався, замекала коза Манька – нагадує, що пора її доїти. А там коні ржуть, свині пищать, горобці цвіріньчать. А ще як прокинеться стара собака Нюша і почне завивати, нагадуючи, що її погодувати теж не завадило б. Пам’ятник бабі, якщо встигне задовольнити апетити нашого кабанчика Хряка. А то він ранком дуже голодний, тому сарай розвалює, така собі імітація землетрусу щоранку. Ну ви зрозуміли, що виспатися аж ніякої перспективи в цьому гармидері не передбачається. А шо робити? Мусиш вставати. А баба моя Тамара як угледить, що дитятко встало і очки продрало – мерщій біжить з літровим кухолем молока (менше літра баба посудин не тримала) і заливає у мене весь цей літр, вважаючи, що я безрозмірна. Баба знає, що треба встигнути залити, поки дитина ще остаточно не проснулася, бо коли я прокидалася і вже могла мислити свідомо, мене здувало з двору, як пух у вітряну погоду.
– І в кого воно таке невсидюще? – питає баба, задираючи руки до неба. Риторичне питання, тобто а ніхто їй на нього не відповість і відповідати не збирається.
А мені до цього аж ніякого діла, адже ще треба добігти до краю сусідньої вулиці, щоб угледіти свого найкращого друга Ваньку, бо піде на рибалку чи по горох без мене. І шукай його тоді по всьому селу. А воно ж бо велике...
Нашій дружбі з Ванькою ніхто не радів, бо ми дивні два феєрверки, з такою фантазією дітки, що всі дорослі боялися того останнього дня, коли в селі через нас армагедон (кінець світу, хто не в курсі) може статися. Причому, батьки Ваньки думали, що це моє товариство псує їхнього сина і шалено були проти нашої дружби, а мої рідні вважали, що Ванька, харцизник, переводить мій характер і також всілякими зусиллями пручалися цьому товаришуванню. А як відомо, що забороняється, того більше хочеться. Пробували дути на вогонь? Правда, ще більше розгорається? Отак і у нашому випадку. Тягло одне до одного, як магнітом. А зусилля моєї баби розбити нашу дружбу нас тільки потішали. Все виглядало, як у відомому мультику «А Баба Яга проти». Не дивилися? Шо ви дивитеся? Там ( у мультику) усі веселилися, одна Яга була сумна і заклопотана. Це моя баба. В мене взагалі складалося враження, що мене виховувала виключно баба, мамці було не до мене.
– Дограєтеся, що сидітимете в одній в’язниці, в одній камері, – передрікав нам «веселу долю» дільничний. Той, якби його воля, набудував одних в’язниць і всіх туди понатикав для профілактики. Ми уявляли, як сидимо в одній камері, потім нам стає нудно, ми знічев'я робимо якісний чималий підкоп, вилазимо, знаходимо вибухівки і підриваємо всю ту в’язницю к бісовій матері. Одним словом, не можна нас садити в одну камеру – це було зрозуміло навіть нам з Ванькою.
– Нічого з них не вийде путящого, – опустивши голову, весь час примовляв голова колгоспу. – Так, бур’яни на городі.
Ото вже дивлячись які бур’яни. Є такі, що і не висмикнеш, і квітнуть краще за дорогі квіточки. Різні бур’яни бувають. Стійка дебела рослина!
– І чого ж ти не дружиш з сусідкою Танечкою? А он через дві хати Ларочка, яка мила дівчинка? – все причитала моя баба. Наївна душа. Яка Танечка, яка Ларочка? Дівчата повиходять на лавочку гуляти, розкладуть свої пістряві клаптики і давай зранку до вечора в ляльки бавитися. То одягають їх, то роздягають і хваляться новими суконьками, які їм старші сестрички та мамки понашивали. Сумно, нецікаво і нудно, хоч падай і помирай. А це ж початок життя, дитинство, найкраща пора, і так нецікаво… Інша справа – ми з Ванькою! Є що згадати, ото було дитинство! Соромно дітям і онукам буде розказувати про наші походеньки, зате будуть слухати з роззявленими ротами і палати білою заздрістю. Їм такі пригоди й не снилися. Вони їх у фентезі читатимуть, впевнені, що то фантастика. А ми самі витворяли, були режисерами свого дитинства. Кумедна це штука, хочу вам сказати. Зараз діти не розуміють, як можна було цікаво проводити час без комп’ютерів, мобільних телефонів, Play station ну і такої різноманітної модної сучасної розважаловки. Ще й як можна! Головне, щоб друзі були путящі та підходящі. Дякую, Боже, що послав мені справжнього друга. І як вчасно! На зорі мого дитинства!
Та ладно, про Ваньку потім, окремо, бо він персона важлива. Спочатку все ж про село, яке так і залишилося тоді Виблями, не дивлячись на наші з Ванькою зусилля.
Розташоване воно так кумедно, що наче й відщипнуте від цивілізації, але в той же час неподалік велика залізнична станція з такою ж «гарною» назвою, як і саме село. Колись поспостерігала, як дивляться з вікон вагонів потягів, що стоять на нашій станції хвилин п’ять, транзитні пасажири на вивіску назви станції. Ото варто побачити. Як баран на нові ворота: є таке, справді є, і буває ж?!
А якщо я вам скажу, що по нашій Україні таких назв хоч греблю гати. Ось зацініть: Пьяньково, Бухалово, Гніломедово, Сучки, Сатанів, Парашино, Видропужськ, Лохово, Педрилово… Я не буду більше продовжувати цю живописну народну творчість, щоб не лякати зайвий раз читача. Це ж як треба було не любити місцевість, де живеш, щоб так назвати! Я вже мовчу, про що думалося в процесі називання...
В центрі великої вулиці Кучерявої ( іще один витвір фантазії наших мешканців) стоїть культова споруда. Нє-а, не церква! У нас церква десь на самісінькому окрайці примостилася, маленька і нещасна, як і піп Павло. Він такий кумедний у тій довгій рясі, що рятуй мою душу. У нормальної людини образ попа має асоціюватися з чимось монументальним, побожним: інтелігентним обличчям, великими проникливими очима, довгою густою бородою… Образ Ісуса. Ну як на іконах святих малюють, десь приблизно так. А наш піп куций, пузатий, лисий, з козячою борідкою, через день п’яний і до бабів весь час залицявся. А баби його приваблювали переважно заміжні, то курйозів вистачало. Якось дозалицявся піп до Нінки, що тікав від коваля Петра (чоловіка Нінки, сердитий мужик, три роки за побиття мірошника відсидів, бо той його вирішив обдурити) в чому мати народила по хащах кропив’яних (щоб селяни не бачили його сорому), але при цьому так верещав (кропива якісна попалася!), що на це видовище збіглися всі подивитися. Жоден серіал не може конкурувати з цим шоу. Потім тиждень піп лікував: тіло від кропиви, нерви від коваля. А коваль прийшов до нього в храм начебто сповідуватися. Чули б ви ту сповідь. Ні, я не підслуховувала. А тітка Свєтка послухала. Вона в нас усе чує, скрізь встигає, тому часто бита чоловіком буває. Так у тій своїй сповіді коваль настрахав попа, що з живого шкіру здере і сіллю притрусить, якщо хоч за два метри від дружини побачить. А як за метра побачить, то ще щось і відріже за непотрібності. З того часу піп десятою дорогою і Нінку обходив, і Петра. Тому дивлячись на такого «отця церкви», я постійно хотіла сміятися. А культова споруда у нас в селі – то сільмаг. Якийсь придурок, явно з перепою, великою вуглиною написав на дерев’яній дощечці « ЦУМ» (центральний Універсальний магазин – це так зветься великий магазин у Києві), і прибив величезним цвяхом до дверей сільмагу. Ця назва прижилася, тому скоро прибили більшу дощечку над входом до крамниці. Багацько різного краму у тому ЦУМі було, але один товар був, як кажуть, на вагу золота – дефіцитний. Ні, не горілка, горілку баби в селі гнали, то мужики більше саморобну пили. Дефіцитом завжди був хліб! Раз на день привозили в наш ЦУМ свіжий хліб, приблизно о дванадцятій дня. І скільки б того хліба не везли, а його ніколи всім не вистачало. А причина була вкрай явна – у кожного у дворі повно худоби: кури, гуси, свині, качки, індики, кози, корови, собаки, коти…. Кумекаєте, до чого я веду? І вся ця живність хоче їсти. А хліб – найкраща, і найголовніше, – недорога їжа. Навіть коли хліб зачерствіє, його можна розмочити у ночвах і пригостити домашню худобу, заодно помилуватись, як смачно чавкають наш кабанчик Хряк і ще один маленький кабанчик Паця. Це їх так моя баба поназивала (про неї також в окремій главі).
Уявляєте, як були зацікавлені селяни прийти до магазину вчасно, щоб зайняти чергу і купити хліб. А незадоволені влаштовували такі скандали, що ой-ой-ой… І одяг рвали одне на одному, і волосся висмикували, а які слова казали! До наступного дня вистачало бабам про що говорити. А молодь послухає – зразу окультуриться. Продавчиня Клава, колобкувата огрядна тітка, що ледве поверталася в своєму магазині, навіть провела свою реформу з приводу такої халепи з тим хлібом – не видавала в одні руки більше двох буханців хліба. Ця чудова ідея функціонувала лише тиждень, бо розумні та підприємливі селяни тягли з собою в магазин всю обійму родичів, яких тільки знаходили вдома. І чергу починали займати з десятої години ранку. Прибіжить мій друзяка Ванька в десять годин, всядеться на великій товстелезній вербі напроти ЦУМа, і всім, хто приходить після нього, повідомляє, що він перший, а за ним стою я, просто зараз пішла води попити. А коли приїздить автівка з хлібом, до Ваньки приєднуються всі його братики (а їх аж вісім!) і маленька сестричка Сонька, що тільки навчилася ходити. Кожен бере по дві буханки – і двадцять хлібин вже немає. Поки люди сидять біля магазину і чекають автівку з хлібом, всяке трапляється. Чоловіки встигають пограти в доміно, шахи, розпити не одну чарку за здоров’я; жінки обговорюють усі новини в селі; молодь закохується, одружується і свариться. Життя гуде, як рій у великому вулику.
А ще за селом протікає річка Вонючка. Невелика, неглибока, влітку скоріш схожа на велику калюжу, бо її можна перейти дорослій людині вбрід, та все ж взимку є де покататися на ковзанах, навесні ловиться сяка-така риба, а ще якось п’яничка місцевий дядько Гнат умудрився втопитися в тій річці. Ото була подія року.
Водою з річки напували лише худобу, бо від неї тхнуло якимись газами. Тому, я так гадаю, її й обізвали так негарно, за той сморід. Якось влітку приїздила невеличка група геологів, розбили табір дослідний, шукаючи лікувальну силу води і глини, що була по берегам. Місяць товклися в тому болоті, мазалися рідкою глиною, сохли на сонці, а потім змивалися. А далі поїхали в Київ і, як корова язиком злизала. Ходили чутки, що будуть будувати санаторій. Для годиться територію обгородили ріденьким частоколом, але сільські дядьки той частокіл за тиждень розібрали і в грубах попалили. Але з того часу ані геологів, ані санаторію. Тільки баби перейняли моду мазатися тими грязями і борсатися в річці. Що вони лікували, знали тільки самі баби, а от мужикам забавка. Позасідають в кущах і з біноклями розглядають форми всіх культових жінок в селі, щоб потім було про що базікати біля ЦУМу. Тільки про Нінку, дружину коваля, нічого ніхто, хоч баба й пишна, самі знаєте чому, раніше розказувала. Всі в селі сповідь коваля знали, як отче наш. В нашому селі нічого не втаїш. Сусіди завжди про тебе знають більше, ніж ти про себе сам.
На центральному майданчику праворуч від ЦУМу монументально височів клуб імені Леніна. Зараз серед молоді мало хто знає, хто такий той Ленін, чиїм іменем називали вулиці, заводи, фабрики, бібліотеки, клуби… Вождь! Хоча вожді були все ж у диких племен недорозвинених народів. А у нас був Володимир Ілліч Ленін. Йому стояли пам’ятники в усіх населених пунктах колишнього Радянського Союзу. З образом кучерявого малюка на значку в школі приймали учнів у жовтенята, потім на більшому значку з полум’ям і юним Леніним вступали до піонерії і на фінал шкільних років – до комсомолу. «Ленин всегда живой!» – співали ми на першому дзвінку, на випускному і вважали, що рівнятися на Леніна, який все життя «учився, учився і ще раз учився» аж поки не став вождем, треба кожному. Байка про те, що Ленін спав на добу лише чотири години, а весь інший час працював, я думаю, була придумана, щоб прищеплювати працелюбність. Нам, дітям, більше до душі була байка про те, як Ленін, сидячи в казематі, писав молоком таємні записки, щоб не видно було. А потім потрібно навести лампочкою на написане і воно нагріється та проявиться. Гарний фокус. Ми теж робили такий експеримент, але нічого не вийшло, тільки молоком обтьопалися і баба по шиї рушником дала, щоб корисний продукт не переводили. Але повернемося до клубу. Клуб у нас був мировецький! І фільми там індійські крутили, і лекції якісь читали, і ми, малишня, на перегляди мультиків та дитячих фільмів ходили туди. А молодь на дискотеках як відривалася. Там, в клубі, навіть бібліотека була  – до чортиків популярне місце!
Більша частина селян працювала в місцевому колгоспі «Зоря комунізму», обробляючи поля, а також на колгоспній фермі. Інтелігентна частина (як і моя мама) працювала на пошті, в клубі, в касах залізниці, в школі. От що-що, а школа у нас у селі виглядала кумедно: якась напіврозвалена хата, правда, велика, на п’ять кімнат. У найбільшій з цих кімнат сидів директор разом із завучем і чотирма вчителями, які вчили дітей грамоти і письма з першого по четвертий клас. В чотирьох однакових кімнатах вчилися двадцять три учні. В класі, куди пощастило ходити мені, було аж семеро учнів. Уявили, шестеро хлопців і…я. Вчила нас Карелія Петрівна, сива-сива маленька вчителька, яка терпляче вдовбувала нам, телепням рідкісним, основи каліграфії, арифметики, малювання, читання… А ми страшенно любили фізкультуру і малювання. І колошматитися на перервах. У мене був черговий куток, куди вчителька ставила вже тоді, коли зауваження не діяли, тобто майже щодня. Там я обколупала штукатурку і надряпала лихі слова. Карелія Петрівна мужньо відбула цю чотирирічну армію й урочисто вручила документи моїй мамі, щоб везла мене не менш урочисто в райцентр. Коли учню нашого села треба було переходити в середню школу – батьки везли свої чада в райцентр, що знаходився в десяти кілометрах від села. В райцентрі було аж три школи. Тому старші учні їздили до райцентру на колгоспному автобусі й ми, малі, дивилися на такий вияв самостійності, із неприхованою заздрістю. Як це вчитися у класі, де аж тридцять учнів, а не семеро, нам було не зрозуміло і дивно, поки ми самі не опинялися у такій великій школі й не розуміли, що ось де воно щастя. Нам щастя, а вчителям? Там вже не одна терпляча Карелія Петрівна, а багато різних тіток-вчительок та вчителів-чоловіків. І є такі противні, що перспектива вчитися ще шість років видавалася суцільним пеклом.
Я навмисне вблагала мамку оформити мене в ту школу, де вчився Ванька. Правда, він учився у восьмому класі, тоді як я прийшла до п’ятого. Ага, він на три роки від мене старший. Голова колгоспу, дядько Михайло, довго не дозволяв такого неподобства.
– Лара, ти доросла жінка, маєш розуміти небезпеку, – спочатку вмовляв дядько Михайло мою маму, але мама цієї небезпеки не бачила, навпаки, бачила переваги:
– Катька буде не сама в школу їхати. Хай і з Ванькою, аби не сама.
– Швидше я вуса відстрижу, аніж дозволю! – кип’ятився дядько Михайло й підкручував свою гордість (вуса) на пальця. Категорично так рубонув. На що сподівався, досі не второпаю. Наче мене погано знав.
Після косовиці дядько Михайло любив спати на сіновалі. Ото трохи випив з косарями після важкого дня і завалився на горище. Поки він хропів, я йому вуса й відрізала. Два тижні, поки вуса відросли, дядько ховався у своєму кабінеті, але, боячись, щоб я чого ще не відрізала, дозвіл на навчання в тій школі, де Ванька вчився, підписав. Я ж змалечку до мети йшла наполегливо, терпляче, творчо! Більше на сіновалі дядько Михайло не був помічений.