ГЛАВА 9 Як ми хотіли літати або Дедал та Ікар відпочивають

Да-а-а, в моєму дитинстві друзі були не в онлайні, а у дворі, точніше – надворі. Засвистить під вікном хтось, і я знаю – Ванька! І так приємно на душі в передчутті чогось незвичного, прикольного, нового, незвіданого. Що придумаємо – те й буде, а думалка у нас ого-го! І як дременем  – так нас і бачили. А шоб швидше пересуватися селом, одних ніг було мало, тут потрібна особлива техніка. Знайомтеся – позашляховик мого дитинства – велік Аіст.

Спочатку, правда, був триколісний «Сонечко», на якому я тричі перевернулася, тому баба його закинула на грушу спересердя, щоб дитя не покалічилося. Так на тій груші він й провисів, аж поки не поіржавів та дерево не всохло. Дядьки пиляли грушу, то їм на голову іржавий велік впав: матюкалися, потім сварилися, а далі й реготати зачали, уявивши, хто б це закинув на таку височенну грушу це залізяччя. Після триколісного купили мені “Орльонок”. Страшенно важко було крутити педалі в тому “Орльонку”. А от коли Ванька мені чимось колеса змастив, попустило, не так важко стало. Але я виросла, то велік довелося змінити зовсім. Тоді-то й з’явився “Аіст”. Яка зручна та витривала машина! І сідушка зручна, нічого не заважає, ніде не треться, як для мене зроблений. У Ваньки був «Карпати» з товстелезними шинами, у мене –“Аіст». І ганяли ми по всьому селу, тільки пилюку підіймали. Швидкість – то наша стихія.

І от якось ми з Ванькою виперлися на самий горбочок над річкою, що за селом, покидали веліки, підняли свої нерозумні макітри до неба і замислились: «А чо це ми досі не літаємо?» Ванька тоді вже до школи в райцентр вчитися їздив й відвідував авіаконструкторського гуртка. Ванька почав мій лікбез з приводу польотів здалеку:

– Нє, люди не літають. Поки що. Правда, був такий мужик давно, так крила зробив… з пір’я.

– Та ну. І шо, полетів? – не вірила я.

– Ще й як. І сина свого навчив. Дедалом звали того мужика.

– А сина як звали?

– Ікар. Той далеко не полетів. Батька не слухав, до сонця піднявся, віск розтанув, бо пір’я воском кріпилося, і впав у море… – Ванька замислився і задивився у чисте-чисте небо.

– Придурок. Хто ж над морем літає. Будем крила робити? – зрозуміла я, куди хилить Ванька.

– Ні. Крила – то древність. Давні часи, до нашої ери. Зараз краща штука є. Дельтаплан. Ми саме модель у гуртку розробляємо. Є схеми у журналі «Юний технік». Перевірена штука. Будемо робити дельтаплан!

– Клас! Коли будемо робити? – згорала я від нетерплячки.

– Та хоч сьогодні! – зрадів Ванька.

– А нам дозволять?  – трохи сунівалася.

– А хто питатиметься? – категорично рявкнув Ванька.

І то правда. Великі справи робляться таємно, а то б стільки винаходів зарізали на корню, аж страшно уявити.

Місяць ми провозилися з тим дельтапланом. Початковий етап – збір матеріалу – був найскандальнішим. Нам з Ванькою підходила тільки середньої товщини фанера. І якщо ми помічали безхозний шматок – зразу ж цупили. Але наше розуміння безхозності різко відрізнялося від загальноприйнятого в селі. У сторожа Павла ми відідрали шматок фанери від паркана, тому утворилася невеличка така діромаха, крізь яку втік їхній пес Шарко, поганяв по селу і загриз аж три курки баби Шурки. Хто винен? Теоретично пес Шарко. Якого біса нападати на чужих курей? Практично – ми з Ванькою, бо почалося все з того злощасного шматка фанери, якого ми одідрали, не подумавши про наслідки.

– Ану заліпили назад дірку, харцизники, бо ноги повисмикую! – репетував дядько Павло. Фанерки ми не віддали, бо вже прилаштували її до правого крила дельтаплана. Натомість завалили дірку камінюкою, яку уздріли на подвір’ї баби Катерини. А та камінюка підтримувала у баби Катерини ночовки, щоб не переверталися. Вона подумала, що того камінця дід Павло у неї поцупив. Полаятися давно з сусідом свербіло, а тут доречна оказія, то звела такий лемент, що ми з Ванькою притягли іншого каменя з кар’єра за селом, ледве пуза не надірвали, боячись, як би баба Катерина не вбила дядька Павла.

Після того, як назбирали фанерки по селу, купили цвяшки та дроту. І коли конструкція начебто була готова, Ванька захотів пофарбувати дельтаплан. Для краси і однотонності. А в ЦУМі нашому, крім помаранчевої, іншої фарби, як на зло, не було. Ну от коли привозять в сільський магазин помаранчеву фарбу, то що нею передбачається фарбувати? І я не знаю. Ніхто в селі не знав, тому лише помаранчева й стояла на полицях нікому не потрібна, інші кольори були дефіцитом.

– Помаранчева літалка – це дурня, – заявила я, оглядаючи дивну конструкцію дельтаплану.

– Круто! Всі побачать, – переконав мене Ванька, швиденько купив і почав фарбувати. Я допомагала. А потім одмивалися ацетоном. Не вистачало бути з літалкою одного кольору.

– Хто перший літатиме? – від нетерплячки аж горіла я.

– Хто-хто, конструктор, – запишався Ванька, начіпляв на себе ремінців й сіганув з пагорба. Як я боялася за нього, але куди там тому Ікару і десятку двом Дедалів до Ваньки. Орел! Тільки орел все парив у небі й парив, а спускатися не думав, вірніше – не виходило. Не пригадую я, щоб ми з Ванькою обговорювали сам факт приземлення. Упустили ми цей момент з виду.

У селі такого дива не бачили, то спочатку Ваньку над селом малі помітили, а там і дорослі роти пороззявляли – дивляться, дельтаплан же ж помаранчевий. Не помітити просто неможливо. Навіть підсліпувата Гапка Помидориха й та помітила та як зарепетує: «Німці знову нападають!» і в кущі сіганула, від німців ховалася.