Частина 4

Дружити з Аїдою було цікаво. Її похмурий, на перший погляд, світ був барвистим зсередини, просто це не кожен міг бачити, вона нікому не показувала. Чим я заслужив – не знаю, але відчував, що виграв у якусь складну лотерею. Ми спілкувалися в школі, по дорозі додому, потім через телефон – і все було мало. Це як спраглому пити воду і ніяк не могти напитися.

На зимові канікули мама  поїхала до Єгипту, давно мріяла. Злобний бос, з яким у неї закрутився роман, зробив щедрий подарунок. Мама забрала й мене з метою оздоровити та показати піраміди.  Розлуку з Аїдою тривалістю всього два тижні я ледве пережив. Не хотів бачити ані пірамід, ані пляжів. Радувало одне – мама щаслива. Печаль огортала, що щаслива не з татом, а тираном-босом.

І ось вже січень, початок третьої чверті. Мчав до школи, як  укушений,  вдивлявся у її очі – не мінялися, а я собі вже чортзна-що намріяв. Переконував себе, що набрехала з тими очима.

- Бабуся хоче мене відвезти до тітки, - повідомила, між іншим, коли пішли в кінотеатр на фільм. Оригінальністю не відзначився, взяв місця на останньому ряду, планував поцілувати, бо вже давно кортіло.

- Де у нас тітка живе? – відчув легку напругу в повітрі.

-В Німеччині. Берлін.  І туди поїдеш? – відчував, що тікає. Вислизає, як пісок з рук.

-А ти б хотіла?

-Нам треба бути на відстані. Над тобою загроза, - в очах читався непідробний біль і тривога.

-Ще й яка. Загроза втратити тебе. Умов бабусю почекати до кінця навчального року. А там мені тренер обіцяв в клуб влаштувати. Попрошуся до німецького, - плани миттю були готові.

-Я не можу вмовити бабусю. Вона відчуває, що скоро  фінал її земного життя. Хоче про мене подбати завчасно, - здивувало не те, що бабуся відчуває, а те, як спокійно Аїда це говорила.

-Я не зможу без тебе, – говорив правду.

- Зможеш. Тобі вчитися треба. Вступиш до університету  фізкультурного, як планував, сам тренером станеш, – екран на мить спалахнув яскравим світлом і я зустрівся з її очима. Це була гра світла чи вони стали сині? Та байдуже, бо я притиснув миле серцю тендітне тіло до себе і  накрив її губи своїми. Старався ніжно й обережно, як крихку скульптуру, але, певно, вийшло наполегливо й пристрасно, бо надто довго тримав усе це в собі. Я цілком розчинився у цьому поцілунку, відчуваючи насолоду від кожної миті. В голові запаморочилося, всередині зародилося тепло й бажання більшого. Принаймні, цілував би отак її цілу вічність.

Але вона відсторонилася й,  важко дихаючи, подивилася на мене тепер вже точно чорними очима і ледве видавила з себе:

- А оце ти даремно зробив, - і прудко  втекла з залу. Наздогнав на вулиці, смикнув за пуховика, повернув до себе:

- Не бреши, тобі  сподобалося, - не міг я все це вигадати собі,  якщо не кохання, то симпатія була.

- І це також погано. Ще гірше. Я не хочу, щоб ти зник. Як мама, як тато, як усі, що мені дорогі. Як ти там казав, Аїда схоже на царя царства мертвих?  Дуже схоже. Нам точно треба триматися якнайдалі один від одного.

Якнайдалі? Та ніколи! В мені все всередині завирувало, обурюючись такому сценарію. Мені боліло, як і їй, бо я відчував цей невимовний біль, проте, я був дуже злий на її слова. Схопивши Аїду за руку, завів її назад до холу кінотеатру. Я далекий був від усіляких забобонів і пересторог, знав лише одне  – вона мені необхідна: як повітря, як вода, як їжа. Притиснувши її спиною до стіни,  навис над Аїдою, тримаючи  свої долоні біля її скронь.

- Послухай, Аїдо. Скільки б разів ти не гнала мене від себе, я не відмовлюсь від нас. З чого ти взяла, що  приносиш лише нещастя?

- Бо я дійсно відьма. А любов відьми гірше навіть за її ненависть.  Від таких, як я, треба триматись якомога далі. Ніколи не замислювався, чому  в казках відьми живуть самотньо десь  в глухому лісі в хатинці на курячих лапках? І нікого поруч? Ото ж бо! Я не бажаю тобі  лихого, тому прощавай.

- Ти живеш не сама. Бабуся? Собака? – я хапався за будь-яку соломинку, будь-який аргумент, що дозволяв би лишитися поруч у її житті.

- Бабуся також відьма, ми родові. А пес… Це вже  шостий. Зникають, гинуть, хворіють. Повір мені, тобі буде без мене краще. Я не мала підпускати тебе надто близько. Пробач, дала слабину своїм принципам.

- Дозволь хоч провести додому, – я все одно не збирався здаватися.

Трійця злодіїв виринула з арки між двома будинками й перегородила дорогу майже біля самого дому Аїди. Вимагали грошей, мобілки.  Хотів геройствувати, але Аїда благала не ризикувати:

- Їх троє.  Але вони приречені. Один помре від передозування, другого вб’ють, а третій… Теж погано завершить своє нікчемне життя. Нехай беруть, що хочуть, - мовила мені пошепки й віддала мобільний телефон з гаманцем.

З дешевої Аїдиної мобілки  поганці посміялися й кинули гаджет у сніг, а мій айфон забрали.  Грошей у гаманці  було небагато, це бандитів розсердило й вони зажадали мою дублянку. Вже навіть збирався скидати, але один з розбійників захихотів й масно заявив:

- І дєвка нехай свою куртку скидає. А там може ще чого цікавенького з неї знімемо.

Це вже був перебор. В мені закипіло так, що кулаки самі налилися. Битися дико засвербіло.  Тому  телепню, що  рявкнув, саме й  двинув межи очі. Одночасно зі страшним криком Аїди: «Рятуйте!» відчув, як в правий бік встромилося щось гостре і холодне. То був ніж, яким пирнув мене другий злочинець. В очах потемніло, ноги підкосилися. Мерзотник злякався, як і двоє інших, кинув ножа на  сніг й втік слідом за тими двома. Аїда кинулася до мене. Вона плакала. Її тендітне тіло здригалося, а щічками бігли сльози. Крізь марево непритомності я бачив, як дівчина відшукала в снігу свою мобілку, тремтячими руками набрала 103 і викликала швидку. Далі відчув, як вона  дісталася  моєї рани, розстібнувши дублянку  й закачавши светра. А потім немов уві сні той дивний ритуал: схопивши ножа на  снігу, Аїда різонула ним свою долоню. Та враз запалала свіжою плямою крові. Дівчина  приклала  свою закривавлену руку до моєї рани, немов би заліпивши її. Біль ущух, лишивши  тягуче ниття у боку. Я чув, як Аїда просила лежати й не рухатися. Я чув, як вона плакала і шепотіла щось аж до приїзду швидкої. Провалюючись в сон, я чув: