Частина 5

Якось куратор видала список потрібних для першого семестру книжок і відправила до бібліотеки. Там я зустрів її, Аїду. Вона пройшла повз мене, немов і не знайомі. Очманілий таким грандіозним ігнором, наздогнав:

- Аїда, ти? Тут? Чекай, ти куди поділася? – на мене дивилися красиві сині очі.

- Ми з вами знайомі? Не пам’ятаю!  – і головне так природно очима кліпає. Збирався повірити навіть.

- Зате я пам’ятаю. Не знаю, яким чином ти тут, але мені такий сценарій подобається.

- Ти хто? – непідробне сум’яття в її очах, що спочатку  дивувало, тепер дратувало.

- Гаразд, якщо хочеш, то познайомимося вдруге, відьмочко. Я – Діма, студент першого курсу третьої групи, - і посмішка на всі тридцять два. Як же я радий був її бачити. Життя відновлювалося, розмальоване фарбами моєї уяви.

- Ковальчук Маргарита Генріхівна, староста другої групи першого курсу, - і переможно пропливла університетським коридором, залишивши мене з роззявленим ротом. От дідько,  я вже до Аїди звик, а вона тепер Маргарита.

P.S.

 – Може вже досить видєлуватися? Я скучив, взагалі-то, відьмочко! – перегородив дорогу, коли вийшла з аудиторії після  останньої лекції.

- За відьмочку отримаєш при першій нагоді. Ти мав усе забути. Як ти згадав? – Божечко, які іскри з очей. Сині їй однозначно пасують краще.

- Відкрию секрет, і не забував, Маргарито Генріхівно, бомбезне імечко. Тебе забудеш тут. Треба розуміти, в Німеччину ти не їздила? – у мене назбиралося безліч питань. Аїда (тепер вже Маргарита) пильно глянула мені в очі й підозріло спитала:

-  У тебе лінзи в очах?

-  Ага. Тому твої закляття не беруть, облом?  Завершуй мене мордувати. Покажеш, як літаєш?  - нарешті вона посміхнулася. Збагнула, що нікуди від мене не подінеться. Так би й зразу.