Розділ 3. Розшукується

Кричали мені вслід казки

А я втікала, їх не чула

На сукні моїй квіти дикі ожили

І я вже не така як була

Христина Соловій, “Втікала”

- І який у мене вигляд? – я обвела допитливим поглядом обличчя співучасників.

- Посередній, - скривив тонкі губи вампір і відкинув за спину довге біле волосся. Схоже, його дратує, коли воно спадає вперед.

- Ага, - зі скептичним виглядом кивнув Ерот, - така собі дівчинка-мишка. Побачиш – і одразу забудеш.

- Отже, все вдалося, - я широко усміхнулася. Таки пам’ятаю дещо з книг діда Мусія. Знадобився таки рецептик для зміни зовнішності. На щастя, він не потребує дару алхімії - тільки кілька магічних інгредієнтів, які обійшлися в копієчку, але чого не зробиш, щоб не опинитися за ґратами.

- Може, розкажеш, нарешті, що саме вдалося? – піромаг неуважно крутив у руках пучечок м’яти і розглядав нову мене з цікавістю в яскраво-карих, ледь не тліючих, очах. – Нічого не пояснила і різко кинулася варити якесь там зілля. Ні, я ж сам хлопець талановитий і розумію, що натхнення творити може надходити в найбільш непідхожі для цього моменти, але все ж…

- Часу мало. Зілля не вічне. Я в такому вигляді увійду в замок і піду до покоїв імператора. Пощастило, що інгредієнти для зілля, всі в наявності. Та й одяг служниці на мені був, коли ми тікали, то сьогодні шукати не довелось. А от мої плащ і сукню я, схоже, в замку лишила. Шко-о-ода…

- Але ж ти не пам’ятаєш, де покої імператора.

Я з виглядом невинного беззахисного ягнятка поглянула на Ерота, оскільки він тут був найвищим, так що контраст буде більш помітним, і мовила тоненьким несміливим голосом, затинаючись:

- Ох, в-вибачте… Мені дуже незручно, але я тут новенька, - не люблю брехати, але іноді це необхідно. - Не могли б ви мені підказати, де покої імператора? Я повинна принести туди свіжої води.

- Купляться, - винесла вердикт Ясмина. – Іди, подруго. Ми будемо десь біля палацу бродити – підстрахуємо, якщо що.

***

Вже через двадцять хвилин я дріботіла коридорами замку, намагаючись віднайти правильний шлях, а ще через п’ятнадцять - з цікавістю оглядала покої імператора, шукаючим місце, куди би покласти печатку. Служниці, яких я зустрічала дорогою, люб’язно показували мені шлях, так що ціль свою я знайшла швидше, ніж очікувала.

З велетенських розмірів кімнати, в якій я стояла - свого роду вітальні - виходило ще двоє дверей. Як виявилося, одні вели до спальні, а другі - в кабінет, до якого я мишкою прошмигнула, не гаючи ані хвилинки.

Пощастило, що нікого немає вдома.

Я збиралася просто покласти печатку на місце і втекти, але совість підказала, що цього не достатньо. Хто його знає, які незручності викликало зникнення печатки – треба вибачитися. Хоча б письмово.

Отож я взяла зі столу Самого Імператора чистий аркуш і Його ж пером акуратно написала:

«Вибачте, будь ласка, за незручності. Нам чесно дуже прикро».

Подумавши, я ще домалювала серце, розбите навпіл, і поклала аркуш із вибаченням під печатку.

Я саме взялася за начищену мідну круглу ручку дверей, збираючись вшиватися, коли несподівано почула кроки і роздратовані голоси по той бік.

- Мене це не хвилює, - низький розкотистий голос. – Я хочу, щоб її знайшли.

- Але ваша світлосте, у нас немає нічого, окрім вашого опису цієї жінки. Буде складно знайти…

- Скільки ще разів мені повторити, що мене це не хви-лю-є? Я дав вам завдання. Виконуйте. Почепіть її портрет хоч на кожен стовп у місті, але знайдіть її.

Пресвяті стихії! Вони ж ідуть сюди! Що робити?

Що-робити-що-робити-що-робити-що робити?!

Що робити?!

Так, без паніки. Я зараз служниця. Отже, буду поводитися відповідно.

Якраз встигла підлетіти до вікна і зробити вигляд, що витираю пил із підвіконня – ого, скільки тут орхідей! і всі квітнуть – дива та й годі! – коли двері кабінету рвучко відчинилися. До приміщення спершу увійшов надзвичайно великий чоловік – мабуть, саме таких називають словом «шафа». Він мав мужнє обличчя з дуже чіткими рисами, ніби висіченими з каменю, розтріпане чорне волосся та смагляву шкіру. Його моторошні жовті очі лише мимохідь ковзнули по мені байдужим поглядом, а моє серце вже готове було вистрибнути з грудей. Вдягнений імператор був - адже це був саме імператор - не в парадні золоті шати, як звикли всі містяни, а в темно-сіру сорочку вільного крою зі закатаними до ліктів рукавами та широкі чорні штани. Схоже, владика перебував у відмінному гуморі, бо він усміхався, а його золоті очі загадково блищали. За ним поспішав сухенький чоловік - теж смаглявий, років тридцяти на вигляд. Він носив окуляри зі золотою оправою і темно-синій розкішний камзол, волосся його теж було чорним, тільки сивина злегка торкнулася скронь.

Якщо расу імператора вгадати з першого погляду я не змогла (дракон? маг? перевертень? змішана раса?), то ким був другий, за гострими вухами і смуглою шкірою, я розкусила одразу: дроу, як і мій новий друг Ерот. Тільки цей здається трохи старшим.