Правда - то самотнє слово

Розділ 4. І настало лихо...

I ти ростеш, старiєш, вмираєш,

А тої правди так i не знаєш.

Боїшся її i вiд неї втiкаєш,

I в стiнах своїх ти одна засинаєш.

Скрябін, "Спи собі сама"

Той ранок нічим не відрізнявся від попередніх, хіба що було трохи прохолодніше, трохи похмуріше і трохи вітряніше, ніж зазвичай, чого й варто було чекати, адже всю ніч лило неначе з відра.

Я, як завжди, доброзичливо усміхалася клієнтам, гадки не маючи, яке страшне лихо прийшло до міста… Найгарячіша пора, коли студенти дорогою забігали купити на сніданок чаю і свіжих трав на заняття зіллєваріння, вже минула, і я змогла видихнути. Я не надто звертала увагу на збуджені розмови, в черзі. Пані Мелашка, обираючи новий трав’яний збір, про щось шепотілася з кумою, пекар-фавн із сусідніх Круасанів дмухав на обпечену руку і похмуро перекидався фразами з кравцем-демоном, вбрана в темний одяг втомлена жінка, про щось задумавшись, гіпнотизувала мене поглядом, а троє солдатів (один дракон і два ельфи) перед нею теж між собою неспокійно сперечалися.

- Пане Петре, тримайте мазь від опіків. Вам же болить, а ви в черзі стоїте, - я нагородила фавна докірливим поглядом і обміняла склянку мазі на двадцять крапельок.

- Дякую, дівчинко. Нехай Сонце благословить тебе.

- Наступний, - я усміхнулася кумі пані Мелашки і продала їй заспокійливе. Кому-кому, а пані Палазі без нього точно не обійтися. Її чоловікові вже за п’ятдесят перевалило, а його так само на подвиги тягне. І як вона його терпить?..

- Квіточко, ти працюй. Я почекаю. Мені з тобою поговорити треба, - трохи напружено усміхнулася мені пані Мелашка.

Невже щось серйозне сталося? Ні, сам факт, що пані сама прийшла до мене в магазин, а не прислала список замовлень, демонструє її бажання зі мною поспілкуватися. Але щоб вона, попри всю свою нетерплячість і заклопотаність, ось так терпляче чекала, поки всі розійдуться… Таке вперше. Зазвичай ми розмовляли, поки я одночасно обслуговувала клієнтів.

Я продала кравцеві сто грамів зеленого чаю, пучечок свіжої м’яти, яку щойно привезли, і флакончик крапель для покращення зору, а тоді три склянки знеболювального - солдатам. Нареті, черга дійшла до втомленої пані в хустці, яка так і продовжувала мовчки на мене дивитися.

- Чим я можу допомогти? - з увічливою усмішкою спитала я.

- Завари-но мені свій улюблений чай, красуне, - жінка слабко усміхнулася.

Я кивнула і, намагаючись не зважати на дивну тугу в очах клієнтки, заварила їй чорний чай з Маосу, який регулярно купую просто з корабля.

- Вам додати до нього щось? Цукор, лимон, молоко?

- Зроби так, як тобі подобається, дитино, - стиха і дуже лагідно відповіла жінка.

- Даруйте мою цікавість, але ми ніде з вами не зустрічалися, пані? - я злегка прикусила губу, стараючись пригадати, де ж я чула цей голос. Тим часом поклала в чашку вершечок з гілочки м’яти і вкинула половинку кружальця лимону. - Як вас звати?

- Ні, ви не можете мене знати, - вона похитала головою. - Моє ім’я - Світлана.

Отже, ми таки знайомі? Дивно, зовсім не пригадую її обличчя.  Може, вона лише думає, що я її знаю?

Я не подала виду, що безпомилково відчула брехню жінки, хоча сама ледь не зморщилась. Брехню я можу порівняти із запахом цвілі. Її спори забивають ніс і горло, змушуючи закашлятись. Втім, не беруся відразу осуджувати - у цієї жінки можуть бути вагомі причини брехати. Можу заприсягтися, що побачила в її очах гіркоту та смуток. Що ж у неї на душі?...

- Що ж, а тепер я вас знаю, Світлано, - я підбадьорливо усміхнулася і підморгнула. - Заходьте до мене, коли схочете. Робитиму вам хорошу знижку!

- Дякую, дитино, - вона знову слабко усміхнулася, заплатила за свій чай і вийшла.

Я простежила, як вона сіла на терасі, як вдихнула аромат з горнятка, як зробила перший ковток. Тоді вона відклала чашку і, сховавши в долонях обличчя, заплакала.

- Якби ж я могла їй допомогти…

- Ти й так допомагаєш усім, кому можеш. Твоя доброта коли-небудь зіграє з тобою поганий жарт, Квітонько, - пробурчала пані Мелашка, але думки її були далеко звідси - я по очах бачила. Через хвильку пані таки наважилася спитати: - Квіточко, ти чула, що цієї ночі сталося?

У неї був такий вбивче серйозний вигляд, що я не на жарт перелякалася.

- Трапилося щось серйозне?

- Панянку Амелію Когерт знайшли мертвою.

- О, святе Сонце! Вона ж живе в сусідньому кварталі! Що сталося?

- Ждан каже, що це відьма постаралася. Розумієш, смерть Амелії була дуже дивною. Там багато голок з булавками під подушкою і кров… Квіточко, не переймайся ти аж так! А як зблідла! Ох, дарма я це розказала! Хто ж мене за язика тягнув?! Святі Стихії, ти так і зомліти можеш! Що ж робити?!

Я дійсно почувалася так, ніби знаходилася на межі втрати свідомості. Пощастило, що я ледь не наосліп намацала стілець і присіла, а то так би й впала.

Отже, в місті є відьма, яка бавиться зі смертельними прокляттями. То єдині чари, що їх заборонив Ковен… Це ж наскільки божевільною треба бути, щоб вбити заради прокляття свою душу?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше