3 частина (1)

П'ятниця. Тихий вечір. Поліна сидить у кріслі з ноутбуком. Дівчині сумно і нудно. Вона заглядає на сторінки своїх колишніх друзів у соціальних мережах. Спочатку до Арини, згодом до Ані, а потім уже й до Олега.

Після цього її настрій ще більше зіпсувався. В цих людей, здавалось, все було прекрасно і те, що вони зробили, ніяк не відобразилось на їхньому житті. За вікном захмарилося, по шибці стукнуло кілька крапель дощу, а там уже і почалася злива.

Раптом, в кутку екрану заблимала червона цяточка, котра означала, що на пошту прийшло якесь повідомлення. Це був Антон. Хто б сумнівався. Поліна трохи нахмурилась, але ігнорувати все-таки не стала. Хлопець був дуже цілеспрямований, точніше він був впертим і надокучливим й часто чіплявся до Поліни з тих пір, як вони вперше заговорили на церемонії. Юнак помітно і відкрито, наче напоказ, привертав увагу дівчини до своєї персони. Але їй від цьго чомусь було ні холодно, ні жарко. Може, для милої брюнетки було недостатно красивої фізіономії, чи дорогущої тачки на зупинці, що день-у-день прикрашала місцину, своєю розкішшю.
 

*  *  *

В цей дощовий і хмурий день, напевно, всім було тужливо і безрадісно. Віка також сумувала. Вона згадувала ті хороші часи, коли найбільш близька і рідна для неї людина була поруч. Рома постійно усміхався й завжди був з усіма милим, ніхто не міг зрозуміти що насправді він відчуває... Тільки вона... Тільки при ній він міг сумувати і понуро мовчати, визнаючи свою слабкість. Проте він ніколи не був слабаком! Такої сильної, рішучої та непохитної людини Віка більше не знала.

А тепер він так далеко, вони чужі! Чи згадує її хоть інколи, чи вже забув? Вона ж пам'ятає все, що з ним пов'язано, постійно чекає його, думає про нього вечорами... В житті цієї, на перший погляд веселої, безтурботної дівчини ще досі не з'явився той, що змусив би, хоч на секунду, забути Ромка і зробити її щасливою знову.

Віка лягає на ліжко, заплющує очі та згадує все від початку: їхнє знайомство, перша зустріч, перший поцілунок, перша сварка... Досить! Досить стільки тужити за ним! Тепер Рома знову тут! Можливо, це він був в Антоновій машині! Здавалось, це мало б дати надію, але Віка навпаки, ще більше засмутилася. При зустрічі вона могла б вигукнути: «Рома, це ти?» і кинутися в його обійми, але той хлопець, що безмовно дивився в вікно, на мить здався таким чужим, холодним і зовсім несхожим на колишнього Романа, що вона просто не сміла. Що ж змінилося за цих кілька місяців? Що з ним сталося? Чому зник?! Чи він ніколи й не був таким добрим, веселим, щирим... Це була ілюзія? Обман? Неможе бути!

Віка уривчасто схлипнула, швидко витерла обличчя й відвела очі за вікно, але перестати думати про Рому не змогла. Вона мислила: «А може попросити Антона нас познайомити? Ні... Що я скажу Ромкові? А що якщо він відштовхне мене? Впевнена, я почну ревіти просто там! Погано. Але все одно я маю побачити його, попросити дружби, зблизитись з ним для початку». Вікторія охопила руками коліна і глибоко зітхнула, намагаючись стримати сльози, але вони знову полились і білявка затулила руками лице, та незважаючи на це, твердо вирішила поговорити з ним.

*  *  *

Поліна була шокована упертістю Антона. Він випитав у когось поштовий адрес дівчини і накатав з десяток повідомлень. В кожному з них він просив її зустрітися. Зміст був, приблизно, такий:

 «Привіт, давай зустрінемось в кафе на Римлянина завтра. Дуже хочу з тобою поговорити, красуне. Ти вільна? Звичайно вільна вихідні ж! Чекатиму о шостій вечора на місці. 

P.S. Неприйдеш — прийду до тебе. Куплю букет (які любиш?). З батькми познайомиш ;)».

— От, придурок!- вигукнула з досади Поля і додала, - шантажує мене! Зустрітися з цим нарцисом? Й за що мені це?- вже пробурмотіла вона останні слова. Раптом брюнетка усміхнулася, її розвеселила дурна ситуація. Хоча й вів себе як хлопчисько, Антон не втрачав ні крихти свого шарму.

*  *  *

Йти залишилося небагато. Поліна купила багато всіляких цукерок, щоб пригостити подругу, яку збиралася відвідати. Брюнетка скучила за посиденьками і веселими бесідами з подругами. Дім Вікторії був уже зовсім близько і Поліна ще сильніше звеселіла. Тим паче Віка завжди була рада бачити подругу.

Брюнетка відчинила двері до будинку, піднялася на п’ятий поверх, ввійшла в квартиру, пройшла кілька метрів і побачила, що її подруга лежить на ліжку у своїй кімнаті й тихо схлипує. Серце Поліни упало в п'яти. Вона так не вчасно! І що це за думка така дурна: без попередження припертись до Віки. Діватися вже було нікуди. Треба втішити і заспокоїти, як годиться справжній подрузі. Поліна кілька раз стукнула по дверях, щоб не налякати дівчину і легко прочинила двері. Струнка брюнетка підійшла до ліжка і нахилилася.

— Ти чого?

— Нічого, не звертай уваги на лице.

— Ходи розкажеш...

…Дівчата довго сиділи і розмовляли про те, що наболіло і, коли атмосфера довкола стала зовсім зіпсованою, вони вирішили піти розвіятися. Прихопивши Марту, вони рушили до кафе-піццерії, де одразу ж замовили багато смачної і шкідливої їжі. Коли вже майже все було з'їдено, вони невагаючись замовили ще. І як тільки тихенька офіціантка, занотувала собі щось в блокнот і відійшла від їхнього столика, на порозі закладу з'явилися знайомі обличчя...

*  *  *

Розфарбоване літньою рожевою ніжністю небо, що повисло над втомленим містом, тускніло з кожною хвилино. Якісь невідомі чарівники почали один за одним запалювати старенькі ліхтарі, котрі весь цей час мирно та безучасно стояли край дороги. Повітря заповнювалося сріблом місячного сяйва, перші, ще зовсім прозорі та не чіткі, зірки з`являлися на фіолетових відблисках неба. На будинки, алеї, двори опускався тихий сонний вечір, в супроводі тонких голосів нічних птахів, завзятих цвіркунів, цілющих подихів вітру, що пестили нагріте сонцем волосся, кидали легке, вкрите ніжними трояндами плаття, хитали трави… Серце мліло від цих звуків, оживало й знову мліло, наче від якоїсь прекрасної мелодії. Солодкі почуття переповнювали двох схвильованих ними молодих людей. Вони їшли майже поруч, покірно опустивши руки, не сміючи навіть злегка торкнутись ними одне одного. Їхні постатті рухались повільно, розглядали щось своє у невидимій, схованій в сутінкаїх далині. Раптом вітер спинився, пташки острашено позамовкали, а досі жваві та невтомні цвіркуни так і завмерли в своїй, ще досі по-літньому пахучій зелені.