Правила гри

3 частина (2)

Тупий біль, що вколов сереце швидко затьмарився іншим. Чиясь важка рука опустилась на його розчервонілу щоку, змусивши шоковано відхилитись від удару. Ще трохи, й він би ганебно упав. Ще трохи, й він опустився би в очах коханої на саме дно. Хоча? Куди вже нижче? Холодні, такі жахаюче холодні очі, що ледь виднілися з-під густих розкиданих пасом, змусили його завмерти, хапаючи швидкі, гарячі подихи, слухати пекучу, до гіркоти пронизливу біль, від якої зводило щелепи.

Незнайомець демонстративно струсонув своєю, незмінно блідою, кистю, не відриваючи свого байдужого, проникливого погляду від Бориса, погрожуючи вліпити ще разок. Арина залишалась осторонь, склавши руки споглядала за діями й дуже жалісно дивилсь на зігнутого навпіл друга.

— Тепер слухай сюди,- промовив він вже досить грізно. Голос його, без насмішки та юної м`ягкості, звучав тепер зовсім не так. В супроводі кількох нерозбірливих нецензурних виразів, незнайомець засунув руки в кишені й глянув кудись за огорожу в густу зелень сусіднього парку,- я припхався сюди не заради того, щоб з тобою поговорити. У мене мало часу і я не збираюсь його просирати за розмовою з таким вилупком, як ти. Коротка розмова з твоєю туподоходящою подружкою і я зникаю в тумані,- знову стрельнув очима в Бориса й продовжив, звертаючись уже до Арини,- ти. Вирішила зіграти в котики-мишки? Хлопці вже достатньо за тобою набігались,- дівчина відчула на собі довгий, колючий погляд з-під приспущених повік, на який боязко відповідала своїм. Вона мовчала. Їй нічого було сказати.

— Свій останній шанс ти втратила,- підсумуючи мовив незнайомець і зовсім холодно та байдуже обернувся, ледь помітно смикнувши плечем.

Борис нічого не розумів. Він не зрозумів значення жодної фрази. Який ще, вбіса, шанс? Які хлопці? Невже ті, що стоять зараз у нього за спиною? Йому стало до дошноти гірко, атже він зовсім нічого не знав. У що влипла його ненаглядна дівчина, чому й словом про все це не обмовилась?

Напевно, неприємні враження і біль від першого удару надто швидко проминули, але Борис знову розлютився. Знов він вважав свою лють тут найсильнішою й найважливішою. В цю секнду, саме в цю секунду, його ніхто й ніщо, окрім його злісті, не хвилювало. Навіть така, надзвичайно обожнювана ним Арина, залишилась позаду. Сам Борис здивувався тому, як швидко і вправно зміг дати здачі кривднику, у вигляді лункого, швидкого удару в обличчя. Його хлоп`яча кров закипала, він наївно очікував тріумфу, він хотів дива, небажав в ніщо заглиблюватись, не збирався нічого роз`яснювати, він просто хотів все це зікінчити. Але, ще мить, і дикий, нестерпний страх вибухнув у нього в грудях, швидкими, болючими судомами віддаючись у все тіло.

— Діма! - викрикнула чомусь нажахана Арина, хапаючи його за плечі й тягнучи його назад, - пробач, пробач його! Не треба!..

Дмитро схопив юнака за комір і з силою смикнув на себе, вириваючи його з тремтячих Арининих рук. Його забавляв її крик, веселив страх, він робив все, щоб витягнути з них побільше жаху.

Не шкодуючи сил Дмитро відвісив хлопцеві пекучий, принизнивий ляпас, а за ним і повноцінний грубий удар в живіт. Дівчина, що не переставала кричати, намагалась його зупинити. Вона чудово знала цей безжальний, моторошний погляд, цей відтінок його лякаючих каро-зелених очей. Вона не раз в них вдивлялась. Знала, що зупинити його не зможе! Чи хтось, взагалі, зможе?

Борис мовчки, зціпивши зуби, зносив кожен наступний, гострий та надзвичайно болючий, удар, що раз за разом спускався на його знесилене страхом тіло. Ще трохи — й Дмитру це набридло. Він гидливо відштовхнув Бориса від себе й, забувши про нього, звернувся поглядом вже до Арини. В цей погляд він вклав всі залишки свого холоду. Світловолосий немічно похитнувся від поштовху й упав на холодний, встелений дрібними гострими камінцями, що боляче впились йому в долоні, асфальт.

— Борисе! Вставай, - мовила перелякано дівчина, тягнучи його за руку догори. Не видержавши його ваги, вона безсило бухнулась на землю поряд з ним,- навіщо ти вдарив його, Борисе? Вставай!

— Стихни, паскудь!- прозвучало, наче грім серед ясного неба. Чиїсь гудячий баритон здійнявся над землею важкими, не прудкими хвилями,- не грай тут налякану дитину. Ти вкрала не настільки мало, щоб це можна було простити за щенячі очі!

— Я особисто постраждав через тебе. Усі ці хлопці, ти, нещасна стукачка! Як тобі, взагалі, розуму вистачило донести на нас? Ти прекрасно знала, що постраждаємо тільки ми, що тільки бариги, якісь там пси, будуть віддуватися! Верхи одразу позникали, наче їх і не було, але на нас відірвались не жаліючи!..

— Тихо,- мовив Дмитро роздратовано, холодна маска вмить зпала з нього, він готовий був накинутись на будь-кого з присутніх. Повільно та важко видихнув, намагаючись зібрати всі залишки свого терпіння ще для декількох реплік:

— Нічого не хочеш сказати на останок? - вже спокійно підвів він у гору ледь помітні крізь пасма волосся брови, - невже, навіть не заплачеш? Не заниєш, як і в усі десять попередніх рази? Невже, ти думаєш, що я не здатен на щось таке, ти думаєш, що достатньо мене знаєш? Ти думаеш, що тобі минуться всі наші образи, що ми відпустимо тебе в кінцевім результаті, з благородства? В цих людей, та й і в мене, немає такої якості. Ми всі вже давно продоли свою душу за місле під променем, який вже давно ні світить, ні гріє. Але, ти й сама знаєш, вибратися з такої темряви вже не можливо, ми йдемо наосліп. Ну, чого ж не плачеш? Проси!

Арина затремтіла. Її прозорі сірі очі були широко розпахнуті, а лице, котре так швидко зблідло, виражало собою нестерпний страх. Вона боялась підвестись. Її тонке та світле, всіяне дрібними квітами, плаття роздерлось в колінях і висило на них, мов зів`яла квітка, яку день тому зірвали й забули поставити в воду.

 

Борис, що нерухомо лежав поряд, напружено вслухався в моторошну Дімину мову, його закровавлене обличчя приємно пекло, щось гаряче не припиняло стікати по ньому. Йому було досадно, але він був сліпим. Він нічого не бачив, не тямив нічого. Він думав про те, як печуть роздерті долоні, щоб не чути його слів, він опускав голову на руки, щоб не бачити жодного руху, щоб повірити в те, що це сон. Він хотів у це вірити, але не міг. Гострий крик коханої, який пронизав його навскрізь, не міг дати йому спокою. Борис боляче скривився, розтираючи руками кров по щокам. Вона чомусь почала його дратувати. Тверді, пружні кроки почулись навколо. Арина знову вигукнула, хапаючи Бориса за куртку. Хтось безжалісно смкнув за її джинсовку й потягнув угору. Чомусь ніхто не поспішав її бити. Напевно, їм і справді було її шкода. Проте вони швидко прогнали від себе це, зовсім зайве тут почуття. Борис здригнувся від звуку гучного ляпасу, що пролунав через секунду. Він хотів прикинутись мертвим, він хотів зникнути. Він боявся ледь вище підвести обличчя, боявся дихнути ледь гучніше, змусити їх згадати про себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше