11 частина

            Поліна все розуміла, але наполегливо вмовляла себе не вірити, знову заплющити очі, йти геть, мовчати. І що ще залишалося робити? Зблідла красуня ошарашено провела по холодному мокрому обличчю, прибираючи густі темні пасма, що вибились із коси. Перед очима раз за разом виникали темні плями. В голові чомусь паморочилось.

            Поліна відліпила спину від колючої стіни й кинулась в сторону двору. За спиною все ще лунали знайомі голоси. Дощ припинявся. Спід нахилених додолу дерев, все ще зривалися великі холодні намистинки, що пройняли Поліну колючою несподіванкою.

            Поліна не відчувала землі під ногами. Не чула гулу власних кроків. Серце німіло. А вона все втікала, відчайдушно рятуючи свою сліпу віру, свою надію, своє кохання…

            Кохання наздогнало її вже далеко за рогом. Здивоване, спітніле. Воно запитально глянуло дівчині в вічі, й чомусь так крижано-холодно, опановуючи свій голос та серце витиснуло:

             ― Чому ти тут? ― це питання надзвичайно вразило. Настільки, що Поліна остаточно похолола.

            Такої байдужості, такої жорстокості, що вдарила їй в груди, вона ще не знала. І його вона так хотіла бачити? Оцю людину? Дівчина вражено обімліла, ноги все несли її по інерції. Хлопець нісся слідом.

            ― Що таке? ― та Поліниному зап’ясті зімкнулася важка Олежина долоня.

            Та їй вже не було ні страшно, ні гірко. Вона не розуміла того, що бачила, не могла опрацювати інформацію, що тероризувала її мозок. Лише рвучко відверталася, пручалася, щоб злощасний Олег не побачив її сліз.

            ― Поліно! Що таке? ― кричав він і стискав її плечі до болю.

            Та тепер дівчина не чула нічого, окрім потужного гулу, що ламав череп. Його очі ― всже зовсім не байдужі: горючі, страшні; лякаюче випнуті губи ― ці кохані губи. Ці ніжні руки. Як мало було їй потрібно! Як важко їй далося це пізнання!

            Замість відповіді із пораненого нутра вирвалося приглушене ридання. Ні він, ні вона вже не могли щось сказати. І він, і вона зрозуміли, що ― кінець!

            Олежині руки безвільно колихнулися вздовж тіла. В змозі знову дихати, Поліна вільно, надірвано схлипнула й витерла обличчя. Ледь стрималась, щоб не штовхнути хлопця у груди. Розвернулась і відійшла від нього.

            Той мовчав. Напевно, важкий тягар впав з його плечей. Все вдало розв’язалось. Та він не думав про це. І навіть, якщо було трохи не по собі, Олег і сам здивувався, як на серці дійсно стало легко. Для нього життя, нарешті, пішло далі, зсунулося, кінець кінців, з мертвої, болючої для обох, точки. Йому, як і Поліні, було шкода втраченого часу, енергії.

            ― Додому поїдеш? ― кинув він їй за кілька митей.

            ― А куди ж іще?! ― розлючено видавила дівчина, не озираючись. Олег так і продовжив сунути слідом, в безпам’ятстві.

            ― Пробач, ― кинув. Й без нотки каяття.

            ― Притримай при собі! ― чорнява красуня обернулася, все ще надіючись побачити в його очах щирість.

            ― Я шкодую лише, що не сказав тобі про все, що хотів, бо вже й не скажу. Мені давно набридло це все! Я хотів, щоб ця тягомотина пошвидше скінчилась! Скажи, що кидаєш мене!

            ― Ха! ― вирвалося істеричне, виплеснулося в повітря тяжким тягарем, ― як все просто! Я б повірила у все, що сказав би! Так нащо ти хочеш мене позбутися? А що було? Навіщо це все було? Для порожнечі? Нащо я витрачала стільки сил?!

            ― А що я мав зробити?

            Поліна затнулася. Щ о на це відповісти? Чи повинна, чи має право вимагати вона чогось? Любові? Поваги? Брехні? Хіба може вона? Холодне Аринине обличчя як видіння стало в Полі перед очима. Червонуваті щоки, злий погляд, схрещені руки. Все не так мало скінчитись.

            Непорушна, зовсім відсторонена шатенка стояла обабіч широкої доріжки, викладеної важкими бетонними плитами. Так і склавши руки на грудях вона впивалась в подругу очима, чужими та незрозумілими.

            ― Якщо тобі набридло грати ― видаль гру. Й не треба шкодувати потім, що злетів твій сотий рівень! ― кинула Арина, ― тільки не думай, що інші такі тупі, як вона.

            Олег зяклякло промовчав. Поліна теж промовчала. Тихі кроки заполонили простір. Арина обвела всіх навкруг пальця. Так здавалось їм обом, котрі застигли, мов у воду опущені. Останні секунди проходили, до безповоротного видалення всього хорошого, що було досі. Обоє вже не прагнули це повернути. Вони й не вірили, що знову зможуть дивитися одне одному в очі.

*

            Поліна зі стомленим виглядом посунула назад до зупинки, залишивши всю розпач за спиною та накинувши сумку на плечі. Все сутеніло. Вона все бродила Львовом, не знаючи куди себе подіти. Так і хотілось смачної гарячої кави. Та ті п’ятдесят гривень, що залишились у її кишені мали допомогти їй дістатися дому. Все нічого не бачила змерзла, ще досі промокла брюнетка, за мутною пеленою сліз. Вона все давила їх, та ніяк не могла вгамуватись. Дівчина рушила безлюдною вулицею, темрява якої вже полегки розбавлялася жовтим сяйвом із вікон.

            Здалеку в темряві були помітні дві нечіткі, розмиті мороком постаті. Обережно підійшовши трохи ближче, стало видно обриси хлопця та дівчини. Вони емоційно розмовляли. Через відстань долинав грубий низький голос та тихі жіночі нотки, невпевнені швидкі фрази.

            В ту мить бідолашна знову похнюпилась іже хотіла швидше прошмигнути повз пару. Її защемило серце. Всі вони щасливі, в них є все! Чого ж не вистачає Поліні? Чому вона не здатна заслужити любові?

            Поліна глянула на пару, що перейшла на надто гучну розмову. Здається, дівчину схопили за плечі, почувся ще один пронизливий зойк й розірваний крик:

            — Відчепись вже ти! Я не розумію!..

            — Не розмовляй так грубо зі мною! Ти знаєш, як це мене дратує! Я просто хотів поговорити, — пролунав низький, злегка хриплий голос,