Глава 19

Печера темного короля, Нерія, за 397 років до битви проти Натаніеля                                           

Яке ж щастя, що ми встигли перенестися від Таренса Аркана. Я вже справді боялася, що ми не встигнемо. Цікаво, чим ближче ми до нашого часу, тим більш небезпечно стає. Що ж тоді буде, коли ми наблизимося на кілька років? Ні, про це ще рано думати, адже нам потрібно ще стільки всього витримати. Та я була щаслива, що ми хоча б рухаємося в правильному напрямку і в нас обов'язково все вийде.                                                                                                                                                            

Цього разу ми були в країні, де ну дуже жарко. Але сонце майже не світило. Воно ніби ховалося за хмарами, а все навколо пофарбувалося в червоний колір. Ну що ж, хоча б пейзаж мені знайомий. Раніше так виглядала уся Нерія, королівство демонів. Згодом, зі збільшенням кількості міст, все змінилося.                                                                                                                                                            

- Ти в порядку? - вже вкотре запитав Грегорі.                                                                                                   

- Так, це ж не на мене напав божевільний родич, - посміхнулась я. - Ми зараз знаходимося в Нерії, а от який час я уявлення не маю. І як звідси взагалі можна вибратися? - я закотила очі. - Чому все має бути настільки складно?                                                                                                                                             

- Бо інакше просто не цікаво, - відповів хлопець, взявши мене за руку. - Ну ми ж не будемо просто ходити по цій місцевості в пошуках хоч чогось. Та й допомогти нам ніхто не зможе, - ми роззирнулися по сторонах.                                                                                                                                                        

Якийсь момент нічого не відбувалося. А потім я побачила, як над нами почали кружляти якісь тіні. Чудово, нам ще цього тут не вистачало. Якщо ще на нас нападуть демони, то це буде просто ідеальним завершенням дня. Краще не стояти на одному місці, тоді все, напевно, стане краще. От ненавиджу я такі випадку, коли абсолютно нічого зробити не можу. Я ж Мелісса де ЛаФельт, я не маю нічого боятися.                                                                                                                                                    

Певно Грегорі теж подумав про те, що нам краще кудись йти. А саме тому він просто попрямував вперед, міцно тримаючи мене за руку. В такі моменти мені нам необхідна була підтримка одне одного. Та й прямувати в невідомість не найкраща ідея. А тіні над нами нікуди не зникли. І коли вони начали наближатися, я зрозуміла, що це.