РОЗДІЛ 1 ВАЛЕРІЯ

— Боягузка! — промовляю  ледь чутно і  врешті несміливо підвожу очі на  височезну офісну новобудову зі скляним фасадом.  Ковтаю  гіркоту.  Серце мліє десь в п’ятах.  — Не будь дурною, Валеріє. Це твій  останній  шанс врятувати свою шкуру.  

Над головою нависає багатоповерхова споруда — серце  фармацевтичної групи «Техмед». Тут кипить життя,  тут вирішуються всі  найважливіші справи, тут моя остання надія на справедливість. Вдихаю на повні груди прохолодного зимового повітря, та заспокоїтись не можу. Двері раз за разом   прочиняються,   пропускаючи  працівників і відвідувачі, які, на щастя,  не звертають жодної уваги на мою скоцюрблену фігуру. Всім байдуже до моїх  проблем, всім. У скронях гупають слова безпосереднього  керівника філії цієї корпорації, де я,  студентка  четвертого  курсу юридичного факультету,  проходжу  стажування: «Викручуйся сама. Я за тебе у в’язницю не піду». Ця  фраза — вирок моїй довірливості. 

Сльози знову  навертаються на  почервонілі очі, і я заїдаю губи, тамуючи ридання. Звідки  могла знати, що підсунутий папірець,  на котрому поставила свій підпис,  важлива угода. Угода, яка  перетворюється для «Техмед» у вірний білет  до прірви.

 О, як Анатолій Анатолійович  верещав! Його малесенькі, запухлі  оченятка набули розміру блюдця,  а  войовнича поза — випертий живіт — свідчила  про найгірші наслідки для  недосвідченої стажистки. Він навіть не спробував  захистити мене,  навіть не подумав вислухати. Дав  часу до ранку,  аби я  змогла  придумати собі виправдання.

Шмигнувши носом, вкотре обсмикую поли  тоненького пальтечка.  Робочий  день добігає  завершення, тому розтягувати дорогоцінний час    немає коли. Не надто впевненою ходою підіймаюсь  широчезними східцями і   прослизаю всередину  скляного монстра. Яскраве світло сліпить очі. Примружившись, поспіхом оглядаюсь і  розгублююсь остаточно. Висока стеля,  вишуканий офісний інтер’єр у чорно-білих тонах,   шкіряні дивани для відвідувачів і безкінечна метушня персоналу  — все це крутиться і вертиться в моїй свідомості.

—Ви до кого? — раптом чую  поруч себе  чоловічий голос, він командний та вимогливий водночас. — У нас вхід  тільки по перепустках. Пред’явіть свою.  

— Я  до головного, —   озирнувшись, запинаюсь на півслові.

— На котру голину призначено? Я повідомлю в приймальню.

Чоловік в  строгому діловому костюмі недовірливо мене роздивляється, він готовий будь-якої миті викинути  за двері  надокучливе кошеня в моїй особі. Відчуваю, як бракне повітря. Терміново, терміново потрібно придумати привід, аби  пропустили. Скажу, що в особистій справі —  гарантовано виштовхають.

Мозок починає відчайдушно шукати привід. Раптом боковим поглядом чіпляюсь за високого статного чоловіка у  шкіряній  дублянці.  Краєм ока помічаю його орлиний ніс,  зосереджене обличчя,  темне, з прожилками аристократичної сивини волосся. Від байдуже проходить повз нас і з карткою в руках направляється до заповітного сканера. Мій співрозмовник виструнчується, шанобливо проводить того поглядом.

«Це мій шанс»,  — визріває думка.

— Я з ним, — говорю  та стрімголов кидаюсь за незнайомцем.

— Стривай!

Де там! Ноги вже несуть мене через хол. Серце от-от вистрибне, розірветься в грудях, кров пульсує, адреналін  б’є вгору. Така сміливість — несподіваність для самої себе.   Не розрахувавши швидкості, я  незграбно налітаю на чоловіка.

— Вибачте, — промовляю і  тону в  чорній прірві розумних очей, які   суворо застигають на моєму обличчі. — Пропустіть, будь ласка, це питання життя і смерті.

Кутики тонких губ  затремтять в насмішці,  одна  брова цього солідного дядечка  злітає догори.

— Якщо така юна леді  поспішає, всі  повинні дати їй дорогу.  Не буду винятком.

Його  чистий голос заворожує,  хочеться знову і знову чути слова з цих ледь розтулених червоних вуст,  що оголюють білу лінію рівних зубів. Він  на років двадцять старший  за мене.  Впевнений,  впливовий,  харизматичний. Його енергетика просочується в кожну клітинку мого тіла, викликаючи змішані відчуття. Я вже десь бачила його.

— Дякую, — видавлюю з себе та почувши бажаний писк системи, проходжу вглиб приміщення.  Спиною ловлю на собі погляд чорних очей і від того незатишно, ніякового. Кров припливає до щік, зафарбовуючи  їх в  темно-червоний колір.

Зупиняюсь  біля ліфта.  Куди  мені рухатись? Я  навіть не знаю,  де кабінет головного юриста корпорації.

— Вам на який поверх? — звучить зовсім поруч чарівний баритон. Добрий чарівник  знову біля мене,  вдруге насолоджується розгубленістю Валерії Горової.

— Я на сходинки. Так швидше.

— Швидше?

— Так!

Дурепа! Я ладна гепнути себе по голові за промовлені дурниці. Але поруч з ним в одній кабіні я  задихнусь,  сплавлюсь,  провалюсь в  небуття. Щось всередині підказує триматись від незнайомця якомога далі.

На щастя, він зникає за дверима  ліфта. А я,  перевівши подих,   підіймаюсь сходовими маршами. На другому поверсі    в миловидної дівчини запитую,  де кабінет керівника юридичного відділу. Та  люб’язно пояснює,  що мені потрібно піднятись на  шостий та пройти  в  другий  кабінет справа від ліфтів.

Вирішую відмовитись від легкого способу підйому. Тому, віддавши перевагу знову таки східцям,  захекана, розчервоніла і зі збитим диханням стукаю у    двері, на  котрих красується табличка «Гурський Я.В.» — саме так звати  мого головного керівника.