РОЗДІЛ 9 ВАЛЕРІЯ

- Валеріє,  чому ти прийшла до мене? – голос Андріївни звучить сухо,  холодно і  зовсім не знайомо. Жінка, підвівшись з свого  глибокого крісла,  поволі підходить до вікна.  Я стривожено  не зводжу з неї очей.  

Пів години тому я  зайшла  в цей кабінет,  де знаю все до найменших дрібниць,  і на  одному подиху випалила  радісну  для  мене звістку. Та директорка зустріла її із суровою стриманістю на обличчі. Жорстокою. Підозрілою.

-Я так зрозуміла, ти вирішила народжувати? – шипить, не озираючись. – Браво! Залетіла від першого зустрічного і нумо  давати  життя  сироті.

- Чому сироті? –  обурююсь. Слова  близької людини боляче ранять  душу. Не такої реакції я  чекала. – Я не відмовлюсь від  свого дитяти.

- Авжеж. Ти ж не  така, як твоя мати. Не така, як батьки всіх  цих дітей, котрими я все життя опікуюсь. Не така. А скажи, Валеріє,  - різко розвертається в  моєму напрямку, - чим ти краща? Ти молода, красива, тільки починаєш дорослішати. Зараз народиш, а через тиждень-другий зрозумієш,  що дитина  не потрібна тобі.

- Навіщо ви так?

- Що лукавити? Ти  прийшла до мене за допомогою. Хочеш народити і  віддати дитину в притулок, допоки не встанеш на ноги? Впевнена, що я  зможу про неї потурбуватись? Думаєш, пізніше  повернешся за крихіткою? Я  наскрізь  бачу твої меркантильні сподівання. І мені  дуже шкода,  що ти  не виправдала мої надії.

- Припиніть. Ви прекрасно розумієте, що я так не зроблю.

Хмикає,  хитає  головою і   жорстоко добиває:

-Зробиш. Вчиниш так, як твоя  непутяща мати. Попросиш приглянути  за дівчинкою, і влаштовуватимеш особисте життя.

Щось гірке  добирається до  горла. Щось  всередині  противиться реальності. Щось в  голові клацає і  я  безсило опускаю руки.

Я ніколи не знала своїх батьків. Колись запитала Андріївну, однак  та різко, раз і  назавжди закрила  заборонену тему. А зараз, здається,  я  розумію чому. Директорка  знає  мою неньку, крім того,  моє безпосереднє відношення  до мого перебування в  інтернаті.

Кілька хвилин мовчу,  вдивляючись в   тендітну спину   знайомої.  Далі  хиткою ходою  наближаюсь до неї,    проникливо вдивляюся у вузько зіщулені  очі. В них бачу все  той  же  холод,  що здатний  заморозити в  найбільшу жару.

-Хто вона? – глухий стогін злітає з моїх  тремтячих  губ. Мить – і я накинусь  на  директорку, вчеплюсь  холодними пальцями в  її горлянку  та силою змушу дати відповіді  на питання. – Хто вона? – повторюю з відчаєм.

- Ти ніколи не дізнаєшся,  - випльовує мені в  обличчя. Жорстоко та грубо.

Я не пізнаю  людини. Де її милість, люб’язність,  терплячість, любов. Невже  роками  жінка грала   роль, ретельно приховуючи своє справжнє ставлення  до  мене.

Не вірю.

Благаю,  не  розбивай  ілюзію.

-Ви завжди  уникали  відповідей на мої  запитання про батьків. Чому? Я маю право знати.

- Помиляєшся, дівчинко.  Такого  права ти позбавлена і  тобі нічого від мене вимагати.  Якщо хочеш моєї поради,  піди  зроби аборт.

- Мені не  можна,   - швидко відповідаю,  заледве встигаючи проковтнути образу. – Інакше не народжу більше.

- Шкода. Але, на жаль,  - вона  демонстративно  розводить руками та робить кілька кроків в бік. – Тобі  пора.  У мене  багато справ.

Мені  вказують на двері, але просто піти я  не здатна.  Мені  потрібна  правда –  вбивча,  але правда.

-  Я  хочу знайти  свою матір, - не відстаю від директорки. – Я нікуди не піду  без її прізвища та адреси. Впевнена, ви знаєте,  де її знайти.

- Всього найкращого, Валеріє. Не випробовуй   мого терпіння.

Гора  незворушна. Вона міцна та непробивна. І мене не підкорити цю вершину. Директорка    присідає за стіл, показуючи всім своїм виглядом, що  аудієнція   закінчена. Вона   перекладає папери,  вдає  байдужість до   моєї присутності. Постоявши якийсь час,  я все-таки йду,  гучно грюкнувши дверима.

 Підлога перед очима пливе,   світ  видається  сірим та   тьмяним,  і  в цьому світі я сама самісінька зі своїми  проблемами. Кожен наступний крок  дається  важче, ніж попередній. Біль,  що  спочатку крадькома,   а потім  по зростальній  зароджується  внизу живота,  перегукується із болем душевним,  що нещадно ятрить мозок.

 Не  зоглядаюсь,   коли доходжу  до зупинки громадського транспорту.  У роздумах,  змішаних  із спогадами про  дитинство  та   згадками про живу матір, практично не сприймаю реальності.  Дитиною,  присівши біля вікна,  часто  визирала на вулицю у  мріях,  що ось-ось за  мною прийде ненька.  Прийде, вибачиться, поцілує,  пригорне і  забере у  справжній дім,  де  матиму  свою власну кімнату, іграшки,  шафу.

Мрії...

- Гей,  дивися, куди  йдеш! – різкий  оклик  над головою змушує виринути із задуми. Загальмувавши,  підводжу очі й  одразу натикаюсь на масивну фігуру літньої дами,  яка  застигала із величезними торбами буквально в кількох сантиметрах від мене. Кліпаю, врешті втямивши – я  замалим не збила  її з ніг.

- Вибачте, - лепечу.

- П’яна чи що? – звучить вслід її незадоволення. – Серед білого дня молодь вештається  нетвереза. В наш час такого  не було. Куди котиться цей світ?