РОЗДІЛ 12 КІРОВ

День поспіхом переростає в північ. За вікном  плавно колишуться  тіні,  які відлітають від  освітленого вуличними ліхтарями саду. Сьогодні я  ночую в  заміському будинку. Люблю  цей дім. Хоч він занадто великий  для мене одного та  я  завжди з радістю,  з відчуттям спокою,  душевної рівноваги повертаюсь в його стіни.

Колись його  обрала  кохана жінка.  Жінка, яку любив   до   останньої краплини, за яку боровся,  та  не зміг  вибороти.  Важка  хвороба вкрала у мене частину серця, вкрала  її -  матір  Ярослава.

Вмикаю  телефон  та  переглядаю фото  колишньої. Ось вона усміхнена,  з елегантною зачіскою,  ніжним макіяжем,  у вишуканій сукні,  мило позує під  об’єктивом  камери. Вона  така молода,  така ніжна, така моя. Скільки років минуло? Десять? Дванадцять?

Дев’ять років тому  дружина була востаннє в  нашому спільному домі. З того пам’ятного дня  вона  зовсім змінилась. Зараз її не впізнати.  Я  нещодавно  був в психіатричній клініці,  де проходить  лікування,  та не наважився  зустрітись. Мені  показали відео,  яке відбиває умови проживання, й  того вистачило.

Я  жорстокий? Несправедливий?

Ні! Просто в моєму житті наступив момент, коли варто було обрати – бізнес чи  догляд за   близькою серцю жінкою. Я  обрав перший варіант, тому що у мене на руках залишався підліток – син,  який  потребував належного забезпечення, освіти,  умов  проживання.

Ярослав  -  моя плоть і кров, єдина  рідна душа у цілому світі.  Спочатку він важко переніс   хворобу матері. Постійно винив  мене,  що  умисно відправив   ту в  лікарню, що позбувся важкої ноші, аби жити у своє  задоволення. На  щастя, з роками його  думка  змінилась,  він змирився з  обставинами і  більше не  докоряв  совісті.  Однак,  наші  стосунки  знову   переросли в напружені,  коли  син   дізнався  про  моїх коханок. Насміхався  з мого віку. Особливо, коли  я   зав’язав  постійні  стосунки з  Анною, його  ровесницею.  

Підходжу до  бару,  відливаю віскі в склянку і  нерозведеним випиваю в кілька великих ковтків.  Алкоголь   боляче обпікає горло,  а потім теплом наповнює  організм, туманить мозок. Завалююсь  в  глибоке крісло,  і розслаблено  прикриваю повіки, відкинувши голову  на  спинку. Я  стараюсь відігнати  зайві  думки,   однак  вони  вперто атакують  мозок.

Від внутрішньої боротьби за спокій, мене відриває  телефонний дзвінок від  начальника служби охорони.

— Слухаю,  -    натискаю кнопку. У відповідь  той  починає похапцем  доповідати,  що Горова  має проблеми. Її виселили з гуртожитку і  зараз дівчина  тулиться в   дешевенькому  хостелі на  виїзді з  міста.

Згадка про Валерію  зав’язує душу у вузол,  витискає з неї  життєві соки і мені бракне повітря, точніше мені   бракує кучерявого створіння  в полі мого зору.

— Скинь адресу, я  сам поїду,  -  віддаю наказ.

— Можливо,  хоч  охоронця візьмете. Ніч все-таки.

Заперечивши,  відключаюсь.  Алкоголь    бродить в крові,  додає мені настирливості  та   підганяє  рухатись швидше.

Відпустивши водія,   я самотужки  сідаю  за кермо, забиваю  в навігатор  адресу,  де зібралась ночувати моя  принцеса.  В  серці  зароджуються  ніжні почуття,  їх  підсилює  передчуття швидкої зустрічі. Педаль  газу  впирається  до упору,  коли я    виїжджаю на  порожню об’їздну.  Поодинокі автомобілі  швидко  рухаються  ідеальною дорогою,  і я   маю змогу вповні насолодитись  екстремальною їздою. Впевнений,  назад  повертатимусь повільніше,  адже везтиму  неоцінений  вантаж. Чомусь  стовідсотково впевнений,  мала погодиться вирушити в  нове життя  зі мною. А те життя я  їй гарантую,  і  навіть дитина  не буде завадою.

   Маршрут  закінчується  біля  двоповерхової обшарпаної споруди  60-х років. В темряві  ночі  вона  майорить наче примара  з фільмів  жаху -  облуплена,   безформна, древня. Мимоволі  морщу носа.  Місце просто  жахливе зовні,  а  про те, що твориться всередині  - думати взагалі не хочеться. 

  Двері  зі скрипом відчиняються,  луна від них несеться  протяжним звуком  порожнім  коридором. Увійшовши,  наприкінці   цього довгого тунелю помічаю слабке освітлення –  невеличку лампу на  крихітному столику,  за яким схилилась в  дрімоті  жіночка. За  кілька кроків прокашлююсь. Адміністраторка  рвучко підводить  голову, сонно кліпає і  розкриває рот від здивування. Звісно,  я  не з тих,  хто  живе в подібних  місцях.

— Доброї ночі. Кого ви шукаєте? –  цікавиться  жіночка,  сонно потираючи очі.

— Горова Валерія. Де  її кімната?

— Мені  заборонено надавати інформацію про  клієнтів.

— Та невже? – кладу перед нею   купюру.

Вона  похапцем ховає її до кишені та напівпошепки  відповідає:

— В кінці коридору,  крайні двері  справа.

Не дякуючи,   розвертаюсь  та йду  на пошуки  дівчини.  Серце  стрибає,   наче в першокласника, який  отримав  першу  відмінну оцінку.

Вже наступної миті легенько стукаю в  дверне полотно. Не очікуючи запрошення (можливо мала спить) увімкнувши  ліхтарик  на телефоні,  заходжу в тісну кімнатку,   пропахлу  невипраною постіллю та  старістю   будівлі.  Крізь вікно  в   приміщення  заглядає  місяць, освітлюючи    два ліжка під стінами. На  одному помічаю  тендітну фігурку,  прикриту   тоненьким  простирадлом. В кімнаті прохолодно.