ГЛАВА 2.1. Вигідна співпраця

Я зважилася. Зібрала волю в кулак, відсунула принципи вбік, пригрозила Ферну, щоб нічого не зіпсував, і вперше за останні шість років переступила поріг чужої хати.

Було так страшно, що я спотикалася на кожному кроці.

– Не дурій, – бубонів демон.

– Стули пельку, – шипіла я, вперто переставляючи ноги.

Вони немов жили власним життям, раз у раз підверталися, зупиняючи, даючи час одуматися.

Люди викликали у мене лишень негативні почуття. Я бачила їх наскрізь. Заздрість, жадібність, прагнення отримати вигоду з нічого, вийти чистим із будь-якої ситуації, хоч натяком показати перевагу… Таким був світ, і крупиці чеснот, недбало кинуті богами в його круговерть, безнадійно програвали егоїзму, що панував повсюди. Такою була і я, й не можу не визнати, що жилося мені як у казці. Якби казкар, що писав мою історію, не вирішив, нібито її сюжету не завадить крутий поворот, я б досі насолоджувалася своїм затишним світом, де були тільки мої капризи та ті, хто їх виконував.

Пальці ковзали по клямці сусідських воріт, яка ніяк не піддавалася. Нарешті я зрозуміла: вони відчиняються за допомогою короткої мотузки, що звисала трохи осторонь.

Серце на мить зупинилося, потім застукало у вухах із подвійною силою. Я глибоко зітхнула, потягнула за товстий вузол і штовхнула вицвілу дошку міцних і цілком пристойних на вигляд (особливо для тутешніх місць) воріт.

– Як знаєш, тетере, – припинив мучити мене Ферн. – Не забувай, я повторюватиму «я ж казав» до посиніння. Уточню – до твого посиніння!

За моєю спиною залізна клямка гримнула об дерев’яний стовп. Я підскочила, поспішно притримала ворота і, намагаючись угамувати тремтіння в руках, їх зачинила.

Сусідське подвір’я не показало мені нічого нового – як-не-як, ось уже понад рік воно маячило перед очима, трохи прикрите кривим штахетником. І все ж я немов переступила межу зовсім іншого світу, який чомусь страшенно відрізнявся від звичного мені.

Тут жили. Жили по-справжньому, а не доживали, як більшість людей похилого віку на околиці. Не вели злиденне існування, збираючи на будинок у кращому кварталі, як багато молодих сімей. Не плювали на все, вважаючи, що тимчасове житло не заслуговує турботи, як робила я. І це дратувало. Дуже сильно дратувало, оскільки я не розуміла ні Мелу, ні її сестру.

Що ними рухало? Вони поводились так, немов їх влаштовували і найдешевші продукти на ринку, і грубий одяг, і брак будь-яких обожнюваних жінками коштовностей, і невизначене становище в суспільстві, і туманне майбутнє.

Заходити в дім не довелося – Мела була у дворі. Неприродно витягнувшись, вона оббивала віконниці смужками старої ковдри, клаптики якої вже стирчали і з віконних щілин. На призьбі поруч із нею стояла коробка з новими цвяхами, а молоток здавався не просто старим – від нього аж віяло давністю і трухлявістю.

«Хоч би він не зіскочив…» – з легким презирством до чергової дешевини подумала я.

– Пригнися! – заволав демон. – Безмозка квочка!

Я настільки звикла покладатися на нього, що впала на коліна до того, як помітила важкий політ голівки.

«Наврочила!» – промайнуло в голові.

– Справжня сталь, – шанобливо прокоментував Ферн глухий удар об утоптану землю. – Зараз такі нечасто зустрінеш. Чого розсілася? Вставай. Забула вже, навіщо прийшла? Чи розум повернувся?

Утриматися від обуреного «Стихни!» не вдалось.

Мела зміряла мене трохи розсіяним поглядом.

– Я ж усе пояснила… І не передумаю. Тебе не зачепило, Тає?

– Га? – тільки й зуміла вимовити я.

– Вона думає, ти хочеш повернути ту мідь, – майже благоговійно прошипів демон. – Як, гадаю, вчинила б вона сама. Знаєш, її наївність уже лякає!

Ферн міг хихотіти скільки завгодно, а я завдяки його зауваженню побачила чудову можливість виставити свою поки ще непривабливу персону у вигідному світлі і змусити сусідку почуватись зобов’язаною мені.

– Ні-ні, все гаразд! – щебет вийшов надто радісним, але Мела навряд чи відчула награність. – Я навіть не злякалася. Ти, напевно, чула, що мене відвідав старий барон? Так ось… – Я постаралася зобразити сумнів і незручність. Вийшло досить вдало – роки, проведені в бігах, відточили мою акторську майстерність. – Він вибачався за поведінку сина… І він дав це. – Пальці намацали в кишені ті п’ять серебринок і дві золоті монети, якими я збиралася вмовляти чаклунку. Як на зло, розрізнити їх на дотик ніяк не виходило чи то через хвилювання, чи через холод. – Це, – повторила я і, зіщулившись, витягла навмання одну з монет.

Очі Мели розширилися, коли вона розпізнала далеко не кожному знайомий блиск золота. Прокляття! Часом мені здавалося, що доля відіграється за ті вісімнадцять безхмарних років життя, які я провела в Тавенні. Два до п’яти – хіба погане співвідношення? Але ж ні, пощастило витягнути золотий…

Я швидко озирнулася. Тільки дітвора на вулиці… Якщо вони й побачили монету, то, без сумніву, сприйняли її за новісіньку мідь.

– Справді? – байдуже перепитала сусідка, прямуючи до голівки молотка. – Тобі пощастило.

«Заздрить, але не зізнається!» – зраділа я, відчувши неймовірне полегшення.