8.2

Смішно згадувати, але я не одну годину відпрацьовувала цей випад. Ясна річ, моєю зброєю було віяло, а не шматок дерева, проте хіба це мало значення?

Крок убік і вперед, легкий нахил, помах неіснуючим рукавом, поворот, різкий випад і гордовитий уклін…

Я закрутила головою, не розуміючи, чому ціль раптом виявилася збоку, а потім зрозуміла: це не тавеннський кат забрався з мого шляху, а я сама промахнулася повз нього.

Недоречно промайнула думка про те, що якби на місці чистильника була Елледіел, про мою ганьбу знало б усе князівство. Цікаво, Чиж теж так осоромлювався? Навряд чи я коли-небудь дізнаюся…

Хоровод облич, що аж заходилися сміхом, дістав чіткість і злегка сповільнився. Тепер вони не здавались недоречною декорацією, а стали частиною химерного дійства, цілі якого я, відверто кажучи, не розуміла.

– Ну й старенька! – захоплено присвиснув хтось за моєю спиною. – У молодості, мабуть, не одній молодиці патли видерла і не один ніс розквасила! Бойова бабця.

– Та ні, просто трохи головою вдарена, – осадив невідомого шанувальника Ведмедик. – Гей, тітко… Тітонько, може, досить уже розгойдуватися? Лізь у повіз, чуєш?

Я захихотіла? Можливо. Я вже не знала, що відбувається. Нас із Ферном продали? Навряд чи. Але якого ж демона коїлось навколо?!

– Хто був вашим чоловіком? – прохрипів Зарлат, знову роблячи крок до мене.

Я ніяково позадкувала й почула здавлене шипіння баронського синка, по випещених ногах якого пройшлися мої важкі чоботи.

– Хто він? – майже викрикнув тавеннський чистильник, наблизившись впритул. – Де він це бачив?!

В’їдливі прокляття, які високородний учасник нашого походу за княжою скарбницею сичав прямо у вухо, діяли, як не дивно, заспокійливо. Паніка вже не змушувала мене хитатися і трястися. Навіть зір прояснився, і тепер я бачила: переді мною стоїть не Зарлат, що оселився в моїх кошмарах на цілих шість років, а зовсім незнайомий чоловік.

Високі шкіряні чоботи з каблуками, просторі темні штани, приталений червоний камзол, сорочка без натяку на мережива, крислатий капелюх з бундючним пір’ям… Усе правильно, одяг був схожим, проте це обличчя я бачила вперше в житті. Таку пику не забудеш, як не старайся… Я майже побажала, щоб незнайомець, понівечений двома шрамами, що хрест-навхрест перетинали його фізіономію, не витиснув Зарлата з моїх сновидінь.

– Він сам усе придумав! – усвідомивши, що тавеннський кат не тут, відчайдушна Тая заштовхала Таю зневірену в глибину моєї свідомості і кинулася в безодню марення, що не раз рятувало мене колись. – Мій дорогий Чижик оберігає мене й після смерті!

Ця людина не могла знати, хто я. Нехай він вирішив, що якась жіночка грається з потойбічними силами, ніщо не вказувало ні на колишню княжну, ні на вкраденого демона, ні на благословенне срібло.

– Чижик? – розгублено перепитав мій противник, мнучи гільдійську бляху.

«Нишпорка, щоб його. Ще не доріс до ката», – з полегшенням помітила я тільки один меч, вигравіруваний на ній.

До речі, гільдії Підлісся і Прилісся використовують овал, а ось ромб, як у нього, характерний для Суші. Невже він із самого Рена? І що ж столичний мисливець за головами шукає у нашій тихій провінції?

– Чиж із Чижів, – задерши підборіддя, повідомила я. – У Тавенні його добре знають… Знали! Він охороняв палац самого князя!

Мабуть, з гордістю вийшов перебір, оскільки очі незнайомця полізли на лоб, а спотворене обличчя засмикалося в подобі подиву.

– Він був надиво вродливий, – осідлавши улюбленого коника і сподіваючись, що передчасно покійний хлопець, чиє ім’я я так безсовісно використовувала, не прокляне мене з того світу, я продовжила вигадку. – Молода княжна з ранку до ночі за ним із вікна спостерігала. Одного разу вона йому любовний лист передала!

– Що, руку і серце пропонувала? – вліз у розмову Ведмедик. – Чи прозаїчніші орг… речі?

Нишпорка з Рена пропустив його репліку повз вуха. Він витріщався на мене, не кліпаючи і, здається, ледве дихаючи.

– Мій дорогий чоловік загинув, рятуючи княжну! – патетично добила я столичного виродка. – Тому я вмію виживати без допомоги демонів!

Він із шипінням втягнув повітря і присунувся ще ближче. Наш одяг майже доторкався, але мені не було страшно. Цей чоловік не погрожував – у його очах читалося благання.

– Я придумав оту нісенітницю з поворотами, – важко видихнув він. – Мене називали Чижем у Тавенні… Хто ви? Хто?!

Я різко відсахнулася. Такого просто не могло статися. Ні, ні і ні! Мій Чиж загинув у той проклятий день, коли я здобула свободу. Він мав загинути! І цей спотворений нишпорка брехав, не червоніючи. Невже він думав, що я повірю?

– Люди, та він же божевільний! – прокричала я прямо в його огидне обличчя. – Цей негідник стверджує, нібито він – мій покійний чоловік! Його треба ізолювати від нас! Негайно! Раптом він когось покусає?!

– Я ж казала – час закінчувати балаган, – похмуро пробурмотіла Мела, покидаючи Жалака і прямуючи до мене. – Повеселились, і досить.

Кілька плечистих молодиків пішли за нею, показушними жестами розминаючи руки. Я оторопіла. Вони збиралися побити людину з таємної служби, також відомої як королівський розшук? Чомусь ця думка здалася мені блюзнірською. Люди в червоних камзолах були під прямим захистом корони, і будь-яке посягання на них каралося смертю без права на помилування. Ніхто не смів перечити королю і його служакам, це знала навіть пустоголова княжна. Вочевидь, далеко від цивілізації закони були іншими, і не можу сказати, що вони мені не подобалися.