8.3

***

Елледіел покинула Тавенну, зберігши своє пихате личко цілим і неушкодженим. Настало затишшя… На жаль, воно не було ні умиротвореним, ні обнадійливим – лиш до смерті нудним.

Давні шанувальники не поспішали повертатися до моїх ніг, нечисленні лояльні синки високородних панів спричиняли відразу, від фальшивих подруг я позбулася ще за часів протистояння з кузиною, вчителі навіювали нудьгу… Як на зло, в найближчому майбутньому навіть святкувань не очікувалось – пізня осінь у володіннях князя Тавеннського вважалася часом вшанування покійних, тому ні про які бали навіть не йшлося.

Я почувалась усіма забутою і вкрай нещасною. Похмура погода, через яку доводилося сидіти під замком більшу частину доби, оптимізму не додавала. Єдиною розвагою залишалося спостереження з вікон за тим, що відбувається у дворі. Для варти не мало значення, йде дощ чи світить сонце – зброя вояків брязкала за будь-якої погоди.

У якийсь момент мені спало на думку, що можна знайти собі компанію менш родовиту, ніж зазвичай. Наприклад, чим поганий Чиж? Хлопець він кумедний, простакуватий, та й зовнішністю його Творець не обділив. Саме те для нудьгуючої княжни.

Ця думка настільки вразила мене, що я аж оторопіла. Не через геніальність ідеї – через її жахливість! До чого ж я докотилась, якщо хочу завести дружбу з дворовим підкидьком? Атайя Мерлейн Реджіневра Тавеннська не мала права навіть думати про таку нісенітницю!

Кому, як не мені, було прекрасно відомо, що становище людини в суспільстві прямо залежить від її поведінки. Якби я раніше поводилась як жаліслива дурепа, схиблена на рівноправності та благодійності, це зійшло б мені з рук. Але для владної гордовитої княжни загравання з прислугою означало б незмивну ганьбу.

Відтоді я забула про улюблений спостережний пункт. Чиж мене більше не цікавив, оскільки він став загрозою для мого благополуччя. Не скажу, що було просто позбутися вкоріненої звички, однак я це зробила.

Згодом обличчя того хлопця стерлося з пам’яті, і він перетворився на чергову безлику фігуру, що часом маячила біля воріт. Принаймні, дивлячись на нього, я з лицемірством повторювала собі, що й гадки не маю, хто переді мною.

А він, виходить, помічав мої погляди… Він назвав мене Таєю… Він впізнав мене в товстій потворній старій з розпухлим носом і червоними від застуди очима! Але, хоч убийте, я не вірила, що переді мною герой моїх дитячих мрій.

***

– Мені здавалося, сови трохи не такі.

Я невизначено знизала плечима. По-перше, розмовляти з королівською нишпоркою зовсім не хотілося, і неважливо, що він колись (вічність минула!) врятував мені життя. По-друге, переказувати історію перетворення звичайної несучки (Перепілки? Голуба? Хрін розбереш!) на щось, що Мела видавала за сову, я не збиралася.

Яка кому різниця, що минулого року в Борсуках почався падіж свійської птиці? Мер міста все літо писав у гільдію магів, просячи прислати когось, хто розбирається в таких проблемах, а сенс? До осені в місті не залишилося жодної пернатої тваринки, крім цієї моторошної курки (Качки? Може, гуски? Ні, напевно курки!), яку моя сусідка рятувала доступними засобами. З усіх піддослідних птахів чаклунки вижила тільки вона, але стала чимось невизначеним… А курчата, завезені в Борсуки цієї весни, повиздихали за тиждень.

Звісно, гільдія біди міста гордовито ігнорувала. Занадто дрібні вони були, як пояснювала Мела. Ось якби мор напав на велику худобу або на людей… І плювати, що для майже всіх городян свійська птиця – єдине господарство.

– У неї кігті як у яструба.

Точно підмічено. Ух, я добре пам’ятаю той день, коли наша чаклунка притримувала однією рукою напівдохлу несучку, а іншою малювала якесь заклинання, що начебто зміцнювало кістки. Цікаво, вона дійсно вірила, що курка, нехай навіть слабка, смирно чекатиме завершення закляття?

Потім Мела «лікувала» травну систему птиці, завдяки чому та розрослася до розмірів індички, та її дихальні шляхи, через що «сова» часто хропіла. Хребет, вигнутий під неприродним кутом, вічно закинута шия, настовбурчене пір’я і брак хвоста доповнювали картину.

– Дивні очі… Кажуть, погляд сови може занурити людину в транс. Ти знала про це, Тає?

Що чаклунка вчудила з очима нещасної птахи? Вони немислимо витріщилися. Налилися синім світлом. Майже ніколи не заплющувались і не блимали. Ех, якби вони могли змусити Чижа стулити пельку!

Якого відхожого демона він до нас причепився? Винюхує щось, випитує… Не треба було зупиняти Жалакових охоронців, хай би кинули його в яку-небудь канаву, та й по заслузі!

Прокляття, від однієї думки про це мені ставало погано… Але, серйозно, чому Чиж залишився з караваном, га? Йому ж ясно дали зрозуміти, що краще б він забирався по-доброму, поки є можливість! До речі, звідси випливає друге питання – що Мела пообіцяла торгашу, якщо той, не роздумуючи, вирішив піти проти корони в особі цього розмальованого шрамами жахіття?!

– Слухай, якщо тобі неприємна моя компанія, то чому ти не повернешся у свій повіз?

Я поперхнулася смішком. Ну й спитав! І що відповісти? Мовляв, доводиться сидіти тут, оскільки чаклунці потрібен час, щоб напиляти срібного пилу, а ти до мене як приклеївся? Навряд чи нишпорка оцінить відвертість.