ГЛАВА 10.1. Квітуча юність

Вільшань була великою, навіть всезнаюча Мела це визнавала. Напіврозвалені міські стіни нерівним кільцем оточували пагорб, на якому тулилися один до одного будиночки з червоними глиняними дахами і похмурими сірими стінами.

У минулі часи це місто на рівних змагалося з Тавенною за вплив на півночі, та й навіть зараз Вільшань вважалася центром культурного життя Прилісся і Підлісся. Основну частину її корінного населення становили торгаші середнього достатку, які продають один із найбільш затребуваних у Ренії товарів – знання.

«Освіченість», – зі зневагою уточнила б чаклунка.

Вона чомусь розмежовувала ці поняття.

А от я просто сприймала Вільшань як місто, жителі якого вважали себе кращими (розумнішими, хитрішими, дотепнішими – залежно від ситуації) за інших людей, особливо – з прилеглих до Лісів територій.

Жалак надовго застряг із товарами біля міських воріт, доводячи, що він тут лишень проїздом і навіть розпаковуватися не збирається. На жаль, Вільшань зробила тракт головною вулицею і дерла мито з усіх, хто переступав межу міста. Стражники розвели руками й порадити каравану їхати в об’їзд.

«Ну і хрін із вами! Розвертаємось!» – переконавшись, що підмазати завзятих служак прийнятним гостинцем не вдасться, купець роздратувався і наказав звернути на путівець, не забувши перед тим пошепотітися з Мелою.

«Таємній службі короля», тобто Чижу (панові Кьерну з Чижів, як виявилося!) стражники перешкоджати не посміли, і наша зовсім не дружна компанія спокійно прибула у Вільшань.

– У тебе з’явилося ім’я? – здивувалась я, коли міські ворота і витягнуті обличчя варти залишилися позаду. – Як?

– Зарлат придумав, – була лаконічна відповідь.

– Кат, який приходив по мою душу? – якби ми не були в багатолюдному місті, я б не стримувала обурення. – Тавеннський чистильник?!

– Люди на державній службі не завжди настільки погані, як кажуть про них чутки, – тактовно втрутилась Ів. – Може, ти щось не так зрозуміла, Тає?

Мій скажений погляд змусив її потупитись і ще більше згорбитися на сидінні.

– Е-е-е…

– Що?! – нерішучість Чижа мені страшенно не сподобалась. – І ти вважаєш, що того дня я щось неправильно зрозуміла? Ми обидва помилилися?!

Він заперечливо хитнув головою.

 – Ні. Зарлату була потрібна ти, але не через наказ князя. Пам’ятаєш, як тремтіли благородні, коли згадували чистильника з Тавенни?

Я кивнула. Це складно пояснити… Людина не могла тримати в страху ціле князівство, однак ім’я Зарлата наводило жах і на халамидників, і на самого Ергела Жескара Рьерра Тавеннського. Ката захищали корона і магія.

– Князь перейшов усі межі, коли вирішив, що може найняти його для твого вбивства, – продовжував Чиж. – Зарлат хотів узяти тебе в Рен як доказ самоуправства тавеннської влади.

– Тобто тепер королівським нишпоркам я ні до чого? Князь – поганий, кати – хороші… Думка зрозуміла, не варто її розвивати, – на жаль, гіркоти в моєму тоні було стільки ж, скільки й сарказму.

– Зарлат витягнув мене з підвалу справжнього ката. Він оплатив моє лікування і дав мету.

– Служити короні?!

– Служити людям.

Це прозвучало настільки буденно, що в перший момент я навіть повірила.

– Гадаєш, зміщення князя ощасливить усіх навколо?

– Досить і того, що я буду задоволений, – різко відповів «пан Кьерн». – Тає, у Тавенні немає законів! Усе князівство живе згідно з бажаннями однієї-єдиної людини. Згадай, хіба тобі подобалося те життя?

Ясна річ, подобалось. Я купалась як сир у маслі, поки не стала непотрібною. Точно, мене замкнули в кімнаті, немов обридлу іграшку на горищі. Можливо, Чиж мав на увазі саме це? Я не збиралася ні уточнювати, ні заперечувати.

– Ти знала, що тебе звинуватили у викраденні якоїсь королівської реліквії, що зберігалася в Тавенні? – продовжував Чиж, не помітивши мого сумніву. – Нехай офіційно ти зважаєшся загиблою, та пошуки тривають досі. Розумієш, що це означає?

– Що князь приховав щось дуже цінне. – Карета пригальмувала, й Артан, який виконував роль кучера, просунув голову всередину. – Наприклад, серце дракона… Він же намагався найняти мага за немислиму ціну. Чого витріщилися? Благословенним сріблом не платять за смерть дівчини.

– А за що платять? – недовірливо уточнила я.

– За переворот, – хором видихнули всі мої супутники, включно із зазвичай байдужою до справ королівства Ів.

– Колдун мертвий, демона вкрадено… Не меліть дурниць! За шість років можна найняти сотню таких парочок. Ніщо не унікальне, крім…

– Крім Барра, – закінчив мою думку Чиж. – Який недавно прокинувся. Цікаво… Артане, чому ми зупинилися?

– Тому що приїхали, – хмикнув баронський синок. – І, судячи з того, з якою швидкістю всі поховалися, нас тут чекали.

***

«Ромашкове поле» – оголошувала проста вивіска над входом у приосадкувату двоповерхову будівлю з плоским дахом і широкими заґратованими вікнами. Високий кований паркан, посипана піском доріжка, змучена травичка між порожніми квітниками і кривуваті, немов розплющені ногами велетня сходи домальовували іншу частину картини. Якби я не знала, куди ми прямували, нізащо б не здогадалася, що це незвично тихе, ніби безлюдне обійстя – той самий пансіон, з якого треба було забрати дочку Жалака.