ГЛАВА 12.1. Прокляте місто

Припорошений снігом тракт білою стрічкою біг по рівнині, лише зрідка натикаючись на невеликий пагорб або пірнаючи в ледь помітну долину. По обидва його боки простягалася поросль чи то молодого лісу, чи то високих чагарників – як на мене, без листя усі спрямовані вгору пагони, гілки та стовбури були однакові.

Хмари трохи розсіялися, іноді навіть визирало сонце, але рання зима не збиралася здаватися. Втім, погода мене хвилювала мало. Грубка гріла справно, доглянуті конячки таємної служби немов не помічали божевільного вітру, м’які сидіння майже вмовляли задрімати і не розплющувати очей до самої весни…

– У цих місцях починається Ровень, – почула я чийсь приглушений голос.

Начебто Чиж сказав, проте піднімати неслухняні повіки, щоб у цьому переконатися, було лінь.

Ровень чи не Ровень – яка різниця, якщо до Тавенни ще кілька днів шляху, а пришелепкуватий у всіх сенсах маг наступає нам на п’яти? Його непримітний повіз незмінно маячив на горизонті. Впродовж минулої доби маг ні на мить не випустив нас із уваги, що діяло на нерви всім, навіть добродушній Ів.

Сестра чаклунки, до речі, встигла налякати своєю незрозумілою недугою Чижа, і тепер роздратовано кидалась на кожну фразу, в якій міг зачаїтися прихований сенс, сердячись чи то на власну слабкість, чи то на те, що не в змозі її приховати. Ясна річ, гільдійський переслідувач не поліпшив пригніченого настрою Ів, тому більша частина сьогоднішнього дня пройшла в напруженій мовчанці.

– Вітер посилюється! – стурбовано крикнув з поперечини кучера Артан. – Хмари дуже низько! Якщо повалить справжній сніг, ми застрянемо надовго!

– Ну то шукай село або заїжджий двір, дурню, – роздратовано просипіла я, не бажаючи залишати теплий і затишний світ мрій. Як на зло, гучний голос баронського кодла остаточно розвіяв сонливість. – Самому здогадатися не можна?

Сумніваюся, що Ведмедик мене почув, – зовні насувалася непроста буря.

– Ця частина тракту проходить повз Ліву. Зазвичай мандрівники поспішають проминути зруйноване місто, не зважаючи ні на погоду, ні на час доби. Поблизу немає заїжджих дворів, а тутешні села були спалені разом із колишньою столицею і ніколи не відбудовувалися, – «обнадіяла» Мела. – Гей, Арі! – крикнула нашому аристократику, – все по-справжньому погано?!

– Вийди і подивись! – огризнувся він. – Снігу майже немає, але цей вітер! Ніколи не стикався ні з чим таким! Коні наче не можуть йому протистояти!

Ну звичайно, хто б сумнівався! Високородний любитель скакунів переживає за гривастих друзів, оскільки інших із його характером у нього ніколи не буде. Хоч у спустошену Ліву звертай, аби конячки почувались добре! Годує їх сто разів на день, попонами вкриває, як немовлят, султани дурні зірвав і накричав на Чижа, мовляв, ці прикраси під час бігу видирають із гриви волоски. Тьху, та на тлі Артана той гільдійський маг здавався зразком розсудливості!

Хід карети сповільнився настільки, що нишпорка не витримав і вискочив назовні – впевнена, для того, щоб вправити Ведмедику мізки. Почалася швидка невиразна розмова, коні остаточно зупинилися, а потім Чиж повернувся і буденним тоном оголосив:

– Треба знайти укриття.

– Ліва? – напівзапитально уточнила чаклунка.

– Навколо нас, – кивнув він. – На перший погляд – суцільні руїни, але в південній частині видніються кам’яні будівлі.

«Хочете зупинитися на ніч у покинутому місті?» – слова застрягли в горлі.

Про Ліву розповідали чимало історій, одну жахливішу за іншу. Колишня столиця Ренії, спалена драконом і забута людьми, вважалася темним місцем, яке оминали десятою дорогою навіть всюдисущі мародери. Можливо, тому, що в ній не залишилося жодної речі, не пошкодженої проклятим полум’ям Барра. Чи полум’ям проклятого Барра? Для людей не було різниці.

– Це королівський палац і особняки знаті, – погодилася Мела. – Знаєш, я подумала… – вона невпевнено замовкла, насупилась і натягла шапку. – Можливо, вдасться дістатися в Тавенну вже сьогодні.

– Портал? – округлив очі нишпорка.

– Ага, – широко посміхнулася чаклунка. – У палаці мав бути портал. У будь-якому випадку нам потрібне укриття.

***

– Я відразу зрозумів, хто забрав мою здобич, хоча до останнього не міг повірити, що принципова Білка зв’яжеться з таємною службою!

– А мені не вірилося, що ти ризикнеш сунутися в місто привидів, Пареку.

– Парек? Вважаєш, тобі дозволено називати мага з гільдії на ім’я? Прямолінійна, чесна, справедлива Білка! Тебе піднесли до небес, а подивися, де ти зараз! Єдина сотка, заради якої заснували новий університетський знак, на побігеньках у нишпорки. Професора Ньельма грім вдарив би, якби він дізнався про твою ганьбу.

– Гадаєш, називати чорну чаклунку дитячим прізвиськом дуже розумно? Раджу притихнути, інакше залишишся тут навіки.

Я приготувалася почути чергову порцію цікавої інформації про Мелу, але кучерявий маг беззвучно заплямкав губами, некрасиво витріщив очі і різко замовк.

Він наздогнав нас біля руїн королівського палацу, обігнав, безжально підганяючи коней, нахабно спробував заглянути в карету… У мене не було можливості запитати, хто з моїх супутників (високородний панок чи моя колишня сусідка) охолодив його завзяття і нагородив вражаючим ліхтарем під оком. Судячи з того, з якою зневагою гільдійський маг наскакував на чаклунку, фізичний вплив – заслуга Ведмедика.