12.2

***

«Чорне і біле… Немов малюнок вугіллям на тому новомодному папері з Кевії, один аркуш якого коштує дорожче за мереживо», – промайнуло в голові, коли я роздратовано виметнулась із укриття і ледь не розтяглася на гладких плитах королівського двору.

Знавіснілий вітер кинув у обличчя жменю колючих сніжинок, і я незграбно захиталася, на мить осліпнувши і втративши можливість дихати. Коли очі перестали сльозитися, я нерівною ходою попрямувала ледь помітними слідами, що кривуватим ланцюжком тягнулися до одного з розломів у стіні переді мною.

Як не суперечливо звучить, та хуртовина дещо полегшувала шлях. Через неї довелося низько схилити голову, захищаючи обличчя, і докладати величезних зусиль, щоб ступати вперед. Я йшла по залишених чаклункою слідах і запевняла себе, що ураганний вітер заважає розглянути околиці. Заважає, зрозуміло?!

Брехня, ясна річ. Нехай стихія і перешкоджала огляду, я бачила досить, щоб в душі почав наростати крижаний жах.

Навколо простягалося королівство чорного і білого. Жодних напівтонів – були лише ці два кольори, і єдиною яскравою плямою виділялося моє брудно-коричневе пальто.

Чорна земля, чорний камінь, білі пластівці снігу… Стало зрозуміло, чому Треннан відмовився відновлювати зруйновану Ліву. Полум’я дракона не просто випалило столицю дотла – воно покрило її незмивною чорнотою, яку не в змозі прибрати ні дощі, ні люди.

Химерні остови зруйнованих стін, розкидані по землі уламки будівель, тонкі струмочки чи то застиглого металу, чи то… Хм, мої мізерні пізнання не давали змоги фонтанувати припущеннями щодо цього, хоча в моєму уявленні саме такою тьмяною чорнотою виблискували крила Барра.

Тут не було дерев – ні старих обвуглених стовбурів, ні молодих пагонів. Ні лишайників, ні моху – перших поселенців на випалених територіях. Сліди звірів? Звідки, якщо мені не вдалося помітити навіть всюдисущого пташиного посліду? Ні, це було мертве місто – настільки мертве, що якоїсь миті я розвернулась і кинулася назад.

Головою я розуміла: привидів нема, і прах тих, хто не встиг втекти з колишньої столиці, давно змели стихії, але бути одній посеред руїн… Посеред попелища тридцятирічної давності, яке здавалося настільки свіжим, немов Чорний Дракон покинув його тільки вчора! Навіть для твердошкірої княжни це було б нестерпно.

Вітер штовхнув у спину, і я все-таки не втрималася на ногах. Крижаний вихор закрутився навколо мене, і я відчайдушно заборсалася в снігу, раз у раз натикаючись на гостре каміння. Коли мені вдалося сяк-так підвестися, мої пальці посиніли від морозу, а на долонях з’явилися кілька коротких подряпин.

«Та йдіть ви всі разом із вашою Лівою!» – скрипнула зубами я, перевалюючись, як качка, власними, вже добряче заметеними, слідами.

Як на зло, за найближчим уламком стіни вони обірвалися. Ні, не зникли, немов за помахом чарівної палички, – м’яко розчинилися в чорно-білому царстві, що мене оточувало.

Я не дуже засмутилася – знайти шлях назад до карети здавалося елементарним завданням.

Хто ж знав, що я, як-то кажуть, заблукаю в трьох соснах? Ці кляті стіни не відрізнялися одна від одної. Вони вишикувалися переді мною, ніби знущаючись… Ніби намагаючись довести, що спустошене місто охоче поглине кожного безтурботного мандрівника!

«Ну-ну, подивимося, хто кого!» – вітер заглушив бурмотіння, і мені не залишалося нічого іншого, крім як показати хурделиці незадоволену гримасу і шкутильгати вперед.

Коли я виявила, що стою перед неосяжним нагромадженням каміння заввишки… е-е-е, як князівський палац, уся самовпевненість різко випарувалася. Такого на моєму шляху не траплялося! Якщо гарненько подумати, я, стоячи біля підземного сховища і розглядаючи околиці, не примітила взагалі жодного орієнтиру. Суцільний лабіринт напівзруйнованих стін…

Вітер дув у обличчя – це я пам’ятала точно. Отже, тепер він мав підштовхувати у спину. Нічого складного, так? Але, Творця заради, як же я примудрилась опинитися казна-де?

Повернути назад? Ліворуч? Чи праворуч?

Я безпорадно тупцювала на місці, не в змозі вирішити, як вчинити. Закричати, щоб привернути увагу? По-перше, якщо мої супутники неподалік, сорому не оберешся. По-друге, я сумнівалася, що зумію перекричати завірюху.

– Гей, тітко, ти чого там топчешся?

Клянуся, жодна викрадена розбійниками принцеса так не раділа, почувши голос свого героя, як я, побачивши силует вельможного хвалька, що виник позаду мене.

«Дурненька, ти не бачила цього звалища тільки тому, що ніколи не дивилася в цей бік! Ти вискочила з підземелля і пішла по слідах чаклунки, дивлячись уперед! Повертаючись, ти лише трохи промахнулася повз ціль, а налякалася так, немов перетнула Ліву. Без демона ти безпорадна», – наважився запищати внутрішній голос, та хто до нього коли-небудь дослухався?

Щастя переповнило серце. Я забула, де і біля кого стою, і з радісним вереском кинулася до нежданного рятівника.

Гадаю, за останні роки мої навички обнімання корисних чоловіків неабияк потьмяніли, бо ж обличчя Артана перекосилось, і він жваво позадкував, не забувши виставити перед собою руки – їй-богу, наче обороняючись!

– Спокійно, спокійно, – з побоюванням промовив баронський син, не відводячи погляду від моїх розпростертих обіймів. – Вибач, я не помітив, що ти зайнята. Все, пішов. – Проте наш панок не поспішав підставляти мені беззахисну спину. – Нічого особистого, добре? Продовжуй… Е-е-е…