14.2

***

Я дивилась у дзеркало і ледве стримувалася, щоб не доторкнутись до нього пальцями, перевіряючи на реальність. Відображення? Моє? Неймовірно! Якби за спиною фігури, що стояла переді мною, не виднілися обшарпані стіни будинку таємної служби, я б вирішила, що бачу одну з тих піднесено-сумовитих картин, якими обвішані коридори княжого палацу.

Простіше кажучи, себе я не впізнавала.

Зріст? Мабуть, це єдине, що залишилося колишнім. Обличчя? Ну-у… Щось знайоме в ньому все ж проглядалося. Можливо, ніс став гострішим, очі – глибшими і виразнішими, губи – різкішими, та й вилиці звідкись з’явилися. Обриси фігури? Я пам’ятала себе дівчиною, що пашить здоров’ям і енергією. Дівчиною, яскраві сукні якої металися по залах зі швидкістю блискавки! У мене не було проблем із тугою шнурівкою корсета або розміром декольте – я почувалася вище цього і ніколи не страждала через власне тіло. Але зараз…

Та бліда неміч, що дивилася з дзеркала, до жаху нагадувала мою (Прокляття, не мою! Чому мені ніяк не позбутися звички називати родичів княжни своїми?) тітоньку Плібію – особу витончену, вишукану і неземну. Пам’ятаю, я називала її мумією в чепчику і поширювала серед слуг чутки про те, нібито її одного разу покусала нечисть, а тому з кожним сходом нового місяця вона стає трохи прозорішою, ніж раніше. Цікаво, як довго вона проживотіла після моєї втечі? Рік чи два, щонайбільше – три…

Звичайно ж, я знала, що Плібія хворіє з дитинства, і ні лікарі, ні магія не в змозі повернути їй здоров’я, проте це не завадило мені перетворювати її життя на тортури щоразу, коли вона відвідувала Тавенну. Чому князь не розщедрився на сотню золотих для Сойла? Думаю, тому що Плібія не була його рідною сестрою. Вона осиротіла в дитинстві, а далека рідня взяла її на виховання. Напевно, якби їй не пророкували швидку смерть, князь Тавеннський втримався б від благородного жесту і сплавив би небажану дитину комусь іншому.

Щось залоскотало ніс, і я роздратовано потерла його рукою, прагнучи разом із сверблячкою позбутися непотрібних думок. Пальці несподівано натрапили на краплю вологи. Сльози? Я зібралася ревіти? Через що?! У мене відмінне здоров’я, і за доброго харчування (а воно тепер буде найкращим, я постараюся) через тиждень відображення у дзеркалі нагадуватиме людину.

– Тає, ти довго? – почулось із сусідньої кімнати.

Я несамовито почала терти очі, щоб знищити будь-який, нехай і незначний, слід незваної слабкості. Чомусь нічого не виходило. Сльози навертались, як зачаровані, хоча жодних емоцій, що могли спровокувати це неподобство, я не відчувала. Подумаєш, себе у дзеркалі побачила! Ха-ха, відображення не сподобалося! Деякі все життя тільки й роблять, що талію міряють, а я влаштувала трагедію! Ще й тітоньку згадала! Не свою, до того ж… Прости, Творець, але невже я стала дурною?

– Тає!

Останній погляд в старезне, але високе і досить чисте дзеркало, показав, що загалом я маю непоганий вигляд. Для своєї ролі, звісно, – обманюватись не варто.

Простора сорочка до підлоги (гадаю, все ж не нічна), ретельно зім’ята і підфарбована де треба, мені пасувала. Я трохи поекспериментувала з поясом і зав’язками на рукавах, зірвала дешеві мережива, що не личили шляхетній простоті шовку, всоте здивувалася тому, що погодилась на сандалі… Хм, чи не занадто акуратна моя утоплениця? Неначе вона вийшла з купальні, а не програла боротьбу за життя.

– Тає!

Я підняла лівий рукав, ослабила пояс, розтягнула комір і знову вивчила своє відображення. З погляду достовірності прогрес був очевидний, хоча колишня «я» це навряд чи вважала б плюсом.

– Ха, я ж говорила, що змінилася! – оголосив у простір мій голос.

– Угу, змінилася. Ось тільки якби тут було вбрання принцеси, що б ти вибрала? – надійшла відповідь із нізвідки.

– Геть! – прокричала я, обернувшись. – Нащо приперся? Дрібнота набридлива! Заздриш? Подякуй купецькій дочці! Тепер тобі нема нікуди шляху!

– Артан сказав, що або ти виходиш, або він іде, – трохи остудив мій запал Ферн. – На бал. Із чаклункою. Без тебе. Може, варто поквапитися?

Я скорчила пику і неохоче взяла перуку. Зелені патли мені зовсім не подобалися, проте варіантів не було.

Довгі пасма-нитки закривали пів обличчя, неприємно лоскотали шкіру і лізли в очі.

– Хто винен у тому, що тобі потрібна перука? – озвучив невисловлену думку демон.

– Ів, – похмуро сказала я.

– Ти впевнена?

– Вона дала мені ножиці!

– І порадила підстригтися?

– Ведмедик запропонував підрівняти волосся!

– Самій?

– Зникни! Це сестри рівняли, вони й винні. Ну все, ходімо.

– Маску не забудь, перукарко нещасна.

– Стули писок!

Я махнула кулаком у сріблясту пляму, пристрасно бажаючи відкинути Ферна за межі князівства. Знущальний сміх став відповіддю.

– Тає!

Цього разу голоси за стіною лунали не просто зло – в них чулася справжнісінька лють. І я відчинила двері.

***