16.2

***

І знову розмірено стукали колеса… Я дрімала на м’якому сидінні карети, куталась у хутро-«килимок», блаженно посміхалася завішеним віконцям і збиралася бути в стані «життя прекрасне» аж до гостьового будинку королівського розшуку.

Сусіди (навіть Ферн!) і словом не обмовилися про мою поведінку в палаці. Навпаки, мене стримано похвалили за те, що, переодягаючись, я вдягла сукню поверх маскарадної сорочки і не залишила свій одяг. Виявляється, попервах людину можна за ним вистежити!

Угу, звісно. Я не поринула в промені слави, а коротко пояснила чаклунці, що тривожитися не варто – князь уже не зацікавлений у пошуках мене. Днями він завершить свою оборудку, і про підкидька забудуть назавжди.

За словами Мели, того, хто з незрозумілою метою проліз у таємну кімнату, тавеннська влада обов’язково б удостоїла уваги. У мене знайшлося кілька заперечень, у неї – вражаюче справедливих аргументів, у демона – багато уїдливих слів…

Я здалася першою – просто відвернулася до вікна і вдала, ніби ледь стримуюся, щоб не заснути. Спрацювало – у кареті настала тиша, яку іноді переривали звуки ранкового міста. М’яка, заколисуюча тиша…

А потім пролунав свист, і карета різко зупинилася.

– Якого демона там діється? – роздратовано вигукнув Ферн. – Артане, ти…

– Тихіше, – від крижаного спокою в голосі Мели у мене волосся стало дибки. – Не кричи, Тає. Зараз подивимося, що трапилось.

«Осліпла, сусідко? Я сплю!» – якби язик не відмовлявся слухатись, а губи не витанцьовували божевільну чечітку, я б обов’язково кинула це їй в обличчя.

Мені не вдалося видавити ні звуку. Я не могла змусити себе навіть вдихнути глибше і лише безпорадно хапала повітря крихітними ковтками.

Чи є в людини інтуїція? Шосте відчуття? Якась сила, що дає змогу в якийсь момент зрозуміти – ось вона, справжня біда? Я не вірила ні в що таке, але зараз хотіла, щоб внутрішній голос підказав хоч щось! Однак він мовчав, і лише обличчя Мели, що давно позбулася чорної помади і дикого жаху на голові, натякало на дещо справді страшне.

Такою я її ще не бачила, і справа не в тому, що вона вкрай рідко дозволяла емоціям виплеснутися назовні. Насмішка, роздратування, зневага, невдоволення, злість – я могла згадати кожен випадок, коли чаклунка забувала про маску байдужості. Але тепер… Вона не просто відкинула стриманість – вона оскаженіла!

Я дивилася на Мелу, яка перестала бути Мелою, і мої зуби цокотіли від страху. Що з нею сталося? Чому вона втратила самовладання? Навіщо кусає губи, немов намагаючись отямитися? І чому мені, що б їх усіх, так страшно?!

– Я знаю, ти там, сотко.

Приємний голос. Такий вкрадливий, співучий, ніби шовковистий… То з якого дива у мене аж мороз пішов по шкірі?

– Заспокойся, зайченя. Це тільки магія. Звичайнісінька магія… Досить сильна, але неспрямована. Він чув мій голос, тому не розмовляй, добре? – шепотів демон, якого, до речі, я не бачила.

Творець, де Ферн сховався цього разу?

– Тихіше… Тихіше… Тихіше… – бурмотів він.

Чаклунка відчинила дверцята.

За минулу ніч вітер повністю розігнав сірі хмари, тож ранкове небо виблискувало ідеальною синявою. Поки ми вибиралися з палацу, поки розбиралися із каретою якогось нетерплячого вельможі, що застрягла у воротах, поки петляли вузькими провулками Тавенни, світанок захопив владу, і зараз пронизливі промені сонця сміливо гуляли світом, обіцяючи незабаром значно вкоротити довгі тіні. Якби не морозне повітря, що миттю увірвалося в карету і вкусило мене за ніс, я б назвала цей ранок надзвичайно привітним. О, і якби не почуття страху, що давило з гнітючою невідворотністю, життя взагалі здавалася б прекрасним.

– Моє шанування, милі панянки. – У дверному отворі з’явилася висока плечиста фігура, підсвічена сонячними променями. – Як приємно зазирнути в карету таємної служби і виявити в ній не зарослу щетиною пику, а чарівні личка прихильниць нічних розваг.

«Якби Мела не вдавала нейтралітет і оновила те заклинання на дверцятах, ти б зараз зуби свої збирав, а не теревенив, козел!» – шкода, губи все ще відмовлялися слухатись.

Коні зупинилися прямо на перехресті, хоча це, схоже, не бентежило нікого, крім мене. Перехожі йшли у своїх справах, і оком не ведучи в наш бік, нечисленні повози ввічливо об’їжджали несподівану перешкоду, і ніхто, уявіть собі, не поцікавився, якого демона відбувається! Потім я згадала, кому належить наш тимчасовий транспортний засіб, і питання відпали самі собою.

– Сотко, досить ламатися! Перед тобою старий знайомий, а ти, сестричко, як не рідна!

Мене аж перекосило від огиди, що промайнула на знову байдужому (от би мені навчитися так швидко себе опановувати!) обличчі чаклунки. Яскраве світло змушувало її мружитись, і все ж вона примудрялася якимось чином бути спокійною і зовсім не пригніченою. Скільки ж минуло часу? Я встигла лише тричі вдихнути, а вона ніби й не збиралася голими руками розірвати того, хто зупинив карету.

– З якої богадільні тебе випустили, Ньельме? – Мела говорила настільки мирно, що я не відразу усвідомила сенс її слів. – Зовсім мізки всохли? Срібний пил у голову вдарив? Демони весь розум висмоктали? Тому що якщо ти просто бавишся…