ГЛАВА 17.1. Краща пропозиція?

Легендарний професор Ньельм виявився найвродливішим чоловіком із усіх, кого я зустрічала у своєму житті. Хоча вродливий – надто невизначене поняття… Ідеальний зразок – ось що спало мені на думку.

Спробую пояснити на прикладі моїх нинішніх супутників. Він був високий, як Ведмедик, але тримався настільки рівно, що здавався ще вищим. Його обличчя вражало правильністю і витонченістю, проте в ньому не було і натяку на ту палку південну вроду, яка змушувала юну мене годинами витріщатися крізь вікно на палацового дурника Чижа.

Волосся Ньельма виблискувало на сонці всіма відтінками темряви (ох, ніколи не помічала, наскільки яскравий чорний колір!), лежало м’якою хвилею і взагалі не реагувало на пориви вітру. Зачіска була досить скуйовдженою (оптимально скуйовдженою, маю запевнити), але не стирчала, як жорсткі патли нишпорки, і не обвисала, як волоссячко нашого аристократика після хутряної шапки.

Широкий розліт брів (гадаю, якщо Чижу трохи підрівняти брови, вийде щось схоже), довгі темні вії (баронському синку про такі лише мріяти), тонкий прямий ніс (як на портретах короля Треннана, ні більше ні менше), чітко окреслені губи і тверде підборіддя як у найвідомішої людської подоби Сойла доповнювали картину.

А шкіра… Боги, я все життя хотіла мати таку засмагу, але ніколи не вірила в її існування! Досить світла, щоб не справляти враження заморського гостя, і водночас досить темна, щоб викликати заздрість у городян, які рідко бачать сонце (особливо в цю пору року). І ані зморшки, ні плямочки, ні рубця! Навіть легка щетина не псувала цього прекрасного (чудового, божественного, незрівнянного – вибирайте, що до душі!) обличчя.

Що ж до фігури… У мене не вистачало слів! А одяг… О-о-о, невже врешті-решт я зустріла чоловіка, який стежив за собою із азартом головної модниці Рена? Це мені подобалося.

Вбрання столичного мага чимось нагадувало ті суворі темні костюми, в яких красувалися нащадки барона Ірреського, але якщо Ведмедик у Борсуках справляв вкрай сумне, якщо не сказати манірне враження, то легка недбалість Ньельма лише посилювала його привабливість для осіб протилежної статі.

Знову-таки зовнішній вигляд чаклуна хоч і не відрізнявся скромністю, але й із казенною розкішшю мундира нишпорки не мав нічого спільного. Начищені до блиску черевики, в міру завужені чорні штани, біла сорочка з блакитним відтінком, коротка куртка кольору згасаючої ночі… І золота пластинка мага, причеплена до нагрудної кишені.

Непомітний (невже я назвала золото непомітним?) ромб, схожий на той, що показувала Мела директрисі пансіону у Вільшані, тьмяно поблискував у тіні, без зайвих церемоній повідомляючи всьому світу, що його власник не аби хто, а належить до знаті.

Наскільки б значні не були досягнення в навчанні простолюдинів, максимум, що вони отримували, – жалюгідне срібло. Наскільки б бездарними не були виплодки аристократів, їхній мінімум – те саме срібло. Справедливо? З погляду благородних – ще й як! А я тепер починала сумніватися. Але це не змінювало того факту, що високородний чаклун був приголомшливим.

– Гарний, правда ж?

Я перевела подих і нарешті помітила, що обидва представники магічного товариства дивляться на мене з однаковою цікавістю.

– В якомусь сенсі, – неохоче відповіла на дратівливе запитання Мели, якій заманулося спитати про очевидне.

Вона ніби й не помітила моєї затримки:

– Як тобі ніс? Моя робота! Брови теж мої, але, здається, їх трохи змінили. А ось вуха нові… Так, Ньельме?

Чаклунка не жартувала – від законної гордості, що переповнювала її голос, у мене волосся заворушилося.

– Все змінюється, – анітрохи не зніяковівши, знизав плечима Ньельм. – Погодься, завжди знайдеться той, хто зробить щось краще за тебе.

Мела прикусила губу. Впевнена, з цим твердженням вона була не згодна, однак і сперечатися не захотіла, лишень коротко посміхнулася.

– Твій професор дозволив тобі змінити його зовнішність? – Я знала, що це можливо, навіть зустрічала декількох панянок, які після відвідування Рена перетворилися зі страшних крокодилів на писаних красунь, але ніколи б не припустила, що наша чаклунка здатна на таку майстерність. – Тоді чому ти не відростила мені волосся?!

Обурення було верхом егоїзму? На своє виправдання можу сказати, що думка: «Чому ти не стерла шрами Чижа?» теж проскочила в моїй голові.

– Твій професор?

– Мій професор?

Чесне слово, чаклуни вміють діяти злагоджено – втупилися вони в мене з однаковим здивуванням. Потім у очах Мели спалахнув вогник розуміння.

– Боги, Тає, невже ти вирішила, що це і є очільник Драконівського комітету? – недовірливо вигукнула вона. – Ха-ха, ось потішила! Гей, не ображайся, – хотілося б знати, кому призначалася її остання фраза – мені чи чаклуну. – Дозволь відрекомендувати тобі Ньельма із Буревісників, онука того самого професора Ньельма і, якщо я правильно зрозуміла, віднедавна магістра Драконівського комітету.

– Уже два роки як віднедавна, – хмикнув він. – Не стежиш за новинами, сестричко.

– Зазвичай важливі новини приходять до мене самі, – парирувала Мела.

Начебто дружелюбно, з короткою усмішкою, але я бачила: її обличчям пробігла тінь. Що це було? Звичайна заздрість? Недовіра? Жаль за втраченою можливістю? Однак чаклунка майже одразу повернулася до свого звичного нейтрально-байдужого настрою, і я зрозуміла, що навряд чи колись почую її одкровення.