17.3

***

Артан повертався до тями не надто охоче. Як на мене, йому було ніяково через те, що сталось, і він намагався сховатися за уявною слабкістю. Проте Мела сприйняла його стан з усією серйозністю.

– Ферне, ти точно впевнений, що будинок таємної служби за квартал звідси? – настирливо допитувалася вона, доводячи мене до легкого сказу.

Мій демон не помилявся. Коли він щось стверджував, це було правдою. Коли давав пораду, це оберталося удачею. Коли вдавався до заборони, це завжди твердо обґрунтовувалося. То якого демона вона втретє запитує одне й те саме?

Гаразд, визнаю – мене злила не недовіра чаклунки, а сам Ферн, що терпляче зносив її наскоки. Ніколи б не подумала, що з кимось він розмовлятиме в зовсім іншій манері, аніж зі мною. Без вічної критики, образливих прізвиськ, заступницького тону… Може, чаклунка якось на нього вплинула? Зачарувала? Промила мізки?

– Я пам’ятаю мапу, – заспокійливо сказав він. – Погодься, якщо Артан зумів вночі завезти нас до палацу, то вдень і назад… – Срібляста пляма колихнулась, ніби демон похитав головою. – Я знаю дорогу.

– Зараз наліво, два перехрестя прямо, потім направо…

– Абсолютно правильно, – підтвердив він. – Зовсім близько. Навіть якщо припустити, що я помилився, ми не втратимо багато часу.

Це стало вирішальним аргументом. Мела знехотя вилізла з карети, взяла повід і потопала вздовж вулиці.

– Я тут на крижинку перетворюся, – поскаржилася, не обертаючись.

– Зняти куртку з Ведмедика? – запитала я, щиро бажаючи допомогти.

– Не треба, – її відповідь була сухою і якоюсь… злораною.

– Ти могла б запропонувати хутро, Тає, – тихо вимовив Ферн.

– Моє хутро?! – Я щільніше закуталась у єдину річ, з якою по-справжньому не хотіла розлучатися. – Цей її чаклун напустив стільки холоду, що мені без хутра ніяк!

Демон зітхнув, розуміючи: ділитися своїми скарбами я і не бажала, і не вміла.

– Твоє хутро? – пролунало з сидіння навпроти. – Килимок належав тавеннським чистильникам, хутро на ньому виростила Мела… А ти тут яким боком, тітко?

Я розгубилася. Те, що в теплу «шубку» мала кутатися саме я, було наче зрозуміло без слів. Чесно, я й подумати не могла, що хтось вважає інакше! Але у кпині аристократика таїлася частка правди… хоча визнавати це я не збиралася.

– Тітка? – вважаю, мій тон був у міру обурено-здивований. – Нічого не переплутав, хворобливий? Хіба ми не пройшли цю стадію? Чи в тебе від страху паморочиться голова?

Артан роздратовано насупився.

– Знову те саме… Та ж груба мова, ті ж огидні манери, те ж кривляння…

– Йолоп, – беззлобно кинула я. – Пихатий слабкодухий бовдур. Зарозумілий телепень. Та що ти розумієш у моїх манерах? Я шість років привчала себе бути сварливою товстою бабцею з такого дна суспільства, де словом «етикет» лякають дітей!

– Особливо старатись тобі не довелося, – вколов Ферн. – Ти схоплювала все на льоту. Все, крім корисної інформації. Знала б ти про світ трохи більше, не говорила б дурниць і не вірила б усім підряд.

– Це про Мелу? – пошепки уточнила я.

– Це про вродливого чаклуна із золотою бляхою, недалека ти мавпо! – схоже, терпіння демон витратив на чаклунку. – Ти ж його очима пожирала, аж тошно дивитися!

– Ревнуєш, дрібното летюча?

– Я розчарований! Чому ти нічому не вчишся, Тає? Чому покладаєшся на чужу думку, а не намагаєшся зробити висновки?! Як ти житимеш, якщо не хочеш думати самостійно?

«Як ти житимеш одна?» – ось єдине, що я зрозуміла з його слів.

Отже, він справді збирався мене покинути… Мій єдиний друг, за сумісництвом – вся моя сім’я… Як я житиму?..

– Люди схильні до поспішних рішень, – продовжував Ферн. – Вони бачать щось і думають, нібито повністю поінформовані! Візьмемо, наприклад, цього твого «принца із совою». Сподіваюся, тобі не потрібно пояснювати, чому «із совою»? Він маг, тупенька, а сова – символ магії. Отож Ньельм…

– Світ клином зійшовся на Ньельмі? – не витримала я. – Досить уже про нього! І все я зрозуміла! Навіть те, чому він прорахувався із Мелою! Я не дурна!

– Хочеш сказати, ти зрозуміла, чому Артан знепритомнів від ненаправленного заклинання хмільного чаклуна? – оманливо спокійно запитав демон.

Я запідозрила, що відповідь: «титуловане кодло завжди слабке» буде неправильною.

Ведмедик і магія… Нісенітниця! З іншого боку, я ще не спромоглася поцікавитись, як Мела збиралася порекомендувати його професору Ньельму. Цілком можливо, у баронського синка і магії особливі відносини. Коли чаклунка зрощувати мені кістки, він ретельно стежив, щоб не потрапити ненароком під дію заклинання. Ів теж звертала увагу на межі малюнка, хоч і тримала мене без побоювання. І якщо версія чаклуна щодо Артана помилкова, залишається один варіант…

– Ніби не зрозуміло, що Артан відчуває магію, а не її наслідки, – сподіваюсь, я не переборщувала зі зневажливим тоном. – Але це не причина підносити його до небес! Подумаєш, чаклун недороблений… Недоучений, – загрозливе сопіння демона змусило мене швидко виправитися. – Таких обдарованих хоч греблю гати! Для них срібний пил залишається просто пилом, зате його дія в тисячу разів відчутніша, ніж для звичайних людей. До речі, Артане, ти чому не пішов у маги? Чаклували б зараз із Мелою десь у Рені!