2.2

– Е… я… а… я…

– Що? – Я дивилася на нишпрорку, а він – на мене.

Нарешті ми обидва глянули на Ів.

– Земля мерзла, – розбірливіше простогнала вона. – Краще втопити в Осинці…

Чиж поспішно відсмикнув руку від її руки.

– Так швидко? – трохи зміненим голосом поцікавився він. – Чи ти теж?..

– Що – «теж»? – ляпнула я. – М-м-магі… А, ну хто б сумнівався…

Шанси на те, що всі діти одних батьків будуть сприйнятливими до магії в достатній мірі, щоб активувати благословенне срібло, мізерні. Колись давно хтось із моїх вчителів намагався говорити зі мною про спадковість, витлумачуючи її закони на прикладі кольору очей. У його виконанні це звучало вкрай практично, тому я до нього прислухалась.

«Світла панно, якщо ваша блакитноока кузина Елледіел вийде заміж за старого барона Семпета з Рисей, в чиєму погляді виблискує безхмарне небо, і народить йому карооку дитину, сміливо можете говорити, що вона – невірна дружина», – немов на власні очі почула я голос вічно втомленого дідугана з великими залисинами, якому не пощастило служити наставником княжни в серйозних науках.

«Тобто у коханця очі мають бути того ж кольору, що й у чоловіка?» – поцікавилася тоді я, змусивши вчителя схопитися за голову.

Він малював якісь схеми і наводив приклади, але єдине, що я засвоїла абсолютно чітко: мені з моїми сірувато-карими очима можна зраджувати з ким завгодно.

Кароока пара здатна дати світові малюка з блакитними оченятами, так само як і люди, для яких благословенне срібло не відрізняється від інших металів, можуть дати життя майбутньому магу. Однак імовірність того, що й інша дитина буде незвичайною, не дуже велика. Один до чотирьох? Ех, я не вникала у цифри! В будь-якому випадку, якщо один із батьків має сині… тьху, сприйнятливий до магії, шанси різко зростають. А якщо йдеться про двох можливих магів?

Від таких припущень у мене пересохли губи. Про зникнення родини моїх колишніх сусідок ходили страшні чутки, незмінно пов’язані з потойбіччям, але за два роки життя в Борсуках я не дізналась жодної певної подробиці. Люди уникали цієї теми. Їм страшенно хотілося потеревенити, проте щось їх стримувало. Туманні натяки та невиразні застереження – на більше ніхто з городян не наважувався.

Поки я обмірковувала власні (нічим, до речі, не підкріплені) здогади, нишпорка повів Ів у її кімнату. Переступаючи через довгі ноги чаклуна, який встиг сповзти по стіні і витягнутися на весь вузький коридорчик, вона з презирством пробурмотіла, мовляв, у його паралічному заклинанні було чотири помилки, що для мага із золотою бляхою непробачно.

– А у вас і прислуга в магії розбирається? – ображено надув губи Ньельм, не розплющуючи очей. – Реформи, щоб їх… Під королем, мабуть, трон зовсім гарячий…

«У Ів, як і в Артана, є схильність до магії. Вона могла вступити до магічної Академії», – билося в моїй голові.

Ів відмовилась… Відкинула честолюбство і залишилася в Підліссі заради маленької сестри. Пів життя пропрацювала служницею у барона Ірреського. Не дивно, що Мела повернулася додому, коли Ів знадобилася допомога! І хоч убийте, але я впевнена: наша чаклунка передала сестрі кожну дрібницю, якої навчилася в Рені. Питання в іншому: чи могла Ів чаклувати? Так, знання у неї були, проте працювати зі срібним пилом не так просто, як може здатися.

– Гей, ти, – скрежетнув зубами чаклун, сяк-так сфокусувавши погляд на мені. – Ти не з простих, я ж бачу… Будь розсудлива і… Куди ти, паскудна нишпорко?!

Я зачинила двері на кухню і навіть не глянула в його бік. Мене переповнювали змішані почуття. Ще зранку я була «чарівною пані», а зараз… Ха-ха, зараз я відчувала майже щастя. Мене вважали ненависною всім королівською нишпоркою, а не звичайною дурепою, що влізла не в свою справу!

Ньельм щось бубонів у коридорі, приглушений стінами щебіт Ів доносився з другого поверху, слова Чижа теж зрідка проскакували крізь тарабарщину його співрозмовниці. Знаю, варто було приєднатися до сестри чаклунки і випровадити втришия Кьерна, нав’язлива увага якого могла роздратувати кого завгодно (гаразд, це злило тільки мене – і що?!), проте в голові виникла по-справжньому божевільна ідея.

Досі я пишалася тим, що не вмію робити нічого, що не личить знаті. Якщо зовсім відверто – я взагалі мало що вміла… І мої супутники поводились так, немов це нормально! Навіть Ферн закривав очі (цікаво, у демонів є очі?) на мою цілковиту непристосованість до елементарних речей на кшталт готування, прання, прибирання та інших дурниць, на які здатна й дитина.

Поки в мене було вісімнадцять золотих монет, у глибині душі я вірила, що одного разу повернуся до звичного побуту. Тепер виявилося, що моє золото – не резерв для безтурботного майбутнього, а незаконний метал, і кожна монета коштує того, щоб забрати за неї життя.

Де князь дістав це прокляте благословенне срібло? Що він збирався за нього купити?! Ферна? Звичайний демон не настільки цінний. Навіть вищих закликають за кілька золотих, а моя дрібнота й того не варта… Можливо, професор із Лисиць в останній момент передумав іти на угоду з Ергелом Жескаром і сховав ту річ від гріха подалі?

Тепер я не мала грошей. Взагалі. Навіть якщо Мела поверне мені монети, я викину їх у найближче болото і забуду його місцезнаходження. Метал, вкрадений у Білого Дракона… Треба бути божевільним, щоб намагатися його продати.