2.3

***

– Нехай це залишиться між нами, Тає, – попросила Ів, повністю оговтавшись.

З одного боку, я її розуміла: не треба зайвий раз хвилювати чаклунку, особливо коли причини для хвилювання аж витають у повітрі. З іншого… Чарівне обличчя Ньельма не подобалося мені настільки, що кожен його гріх я хотіла б оприлюднити!

Але суть не в тому.

– Ти ж мовчатимеш, так? – і собі попередив Чиж.

«Чого вони всі причепилися?» – дивувалась я, відчуваючи легке роздратування.

– Сподіваюся, навіть така мавпа, як ти, розуміє, що про сьогоднішній випадок потрібно забути? – доконав мене Ферн.

– Чому? – з викликом запитала я.

– Неупередженість. Без цього нічого не вийде. Та що тобі пояснювати, квочко, – відрізав демон і залишив мене у важких роздумах.

Дійсно, що зі мною не так? Чому я одна вважала, що Мелі необхідно якомога швидше дізнатися про підступи чаклуна з Рена і зопалу намилити йому шию? Вона мріяла про це, хіба ні? А тут такий значний привід…

Але коли червонощока з морозу чаклунка увійшла в дім, я промовчала. Якщо троє твердять одне, вони ж не можуть усі помилятися?

Чи можуть?..

До вечора небо знову затягли темні хмари.

«Буде сніг… Набридло! Якщо дороги засипле… Якщо Осинка покриється льодом… Ех, якщо мені доведеться затриматися в цьому брехливому місті хоч на одну зайву мить…» – чомусь усі думки залишалися незавершеними.

За старою звичкою я дивилась у вікно, не помічаючи, що ніс ось-ось примерзне до вкритого памороззю скла. На душі було погано – так погано, що якби на мить виглянув місяць, я б не стрималась і завила. Ну чому, чому, чому?! Що саме «чому?», я точно сказати не могла.

– Тає! – почулося з кухні. – Ти дуже зайнята?

Я відсмикнула ніс від вікна (якщо вірити відчуттям, клаптик шкіри навіки залишився приклеєним до скла) і похмуро пробурмотіла:

– Дуже.

Тихих слів не розчула навіть я сама, але Мелу це не зупинило.

– Допоможеш мені, – ствердно, а не запитально, крикнула вона.

– Ні, – відповіла я в порожнечу.

– Коли йтимеш сюди, візьми у моїй кімнаті жовту коробку! – гнула своє чаклунка. – І птаху!

«А не пішла б ти… Знайшла служницю!» – беззвучно огризнулась я, хоча ноги вже слухняно несли мене до дверей.

Жовта коробка… Коробка? Та в кого язик повернеться назвати це одоробло коробкою?! Ймовірніше, оббитий тканиною ящик. Або скриня. Або собача, щоб її, буда.

Я зло штовхнула горезвісну «коробку», що височіла в центрі кімнати сестер, і вона, на мій подив, відлетіла до ліжка.

Порожня? І м’яка? Навіщо Мелі каркас із дроту, обтягнутий жовтою повстю? Мені нарешті стало цікаво!

Обхопивши коробку обома руками, я позадкувала в коридорчик і, шиплячи на кожному кроці, досягла кухні.

– Ось. – Ноша впала на підлогу майже без шуму. – Піду за куркою. Ти хочеш принести її в жертву чи зварити суп? Ха-ха…

Чаклунка і не глянула на мене. Схилившись над кухонним столом, нині прикритим чорним шматком тканини, вона розставляла свічки. Білі крейдяні лінії вже покривали тканину. Суцільні завитки і спіралі місцями накладалися і привертали увагу. Через деякий час я зрозуміла, що стою нерухомо, не в змозі відірвати погляд від малюнка.

– Курка, Тає, курка, – вивів мене зі ступору наполегливий голос Мели.

«І ти обзиваєшся?» – я ледь не вибухнула праведним гнівом, але вчасно зрозуміла, що вона лише нагадує про завдання.

– Тобі потрібна сова? Зараз! – Артан, оглушливо тупаючи, перетнув коридорчик і незабаром загримотів об’ємною кліткою. – Навіщо це все? – Він з горем навпіл протиснувся у вузькі двері кухні. – Хочеш принести її в жертву?! – Ведмедик стиснув пальці на дроті, немов не бажаючи віддавати птицю для настільки підлої мети.

Я глузливо хмикнула. Ніколи б не подумала, що у нас із баронським сином думки можуть текти в одному напрямку.

– Ні, – коротко кинула Мела. – Я не збираюся закликати демона! Сова потрібна для стабілізації… ой, та яка вам різниця!

«Але це не сова», – подумки заперечила я.

Чи будь-яка істота, в яку вбухали достатньо магії, стає совою, чи то пак чаклунським знаряддям? Виходить, у давнину (ні, років триста тому – хіба це давнина?) дикі сови жили собі на привіллі, поки якомусь чаклунові не заманулось використовувати їх як інструмент. Тепер у природі сов немає – вимерли. Ну а ті, що красуються на плечах іменитих магів, виведені в розплідниках і успадкували від своїх предків хіба що назву.

Поки я розмірковувала про вплив магії на природу, чаклунка закінчила гратися зі свічками (вісімнадцять по колу, дев’ять – у центрах спіралей, п’ять – начебто без будь-якої системи) і почала розмотувати клубок тонкого мідного дроту.

– В ідеалі треба було б продублювати кожну лінію, – бурмотіла вона, ні до кого не звертаючись. – Але мені ліньки, тому обмежимося лише колом. Тає, притримай!