ГЛАВА 3.1. Нещасний випадок

– А Зарлат в курсі, для чого тобі це… ця…

У мене слів не вистачало від злості. Тавеннський кат! Знову! Та ж він як той Сойл – куди не поткнешся, скрізь його слід!

– Поки що Зарлат із нами, – почав Ведмедик.

– Поки що? – розлютилась я. – Поки «що»?!

– Поки йому це вигідно, – терпляче продовжував він, проігнорувавши мій тон. – Адже ми вже про все говорили. Чим ти слухала? Зарлату потрібен князь і, як мені здається, Тавенна. Князь хоче вислужитися перед Білим Драконом, оскільки з королем у нього точно нічого не вийде. Сойл жадає раз і назавжди позбутися Чорного Дракона. Треннан розраховує відродити Барра як зброю проти Сойла. Бачиш, тітко? Все впирається у серце дракона. Зарлат піде на що завгодно, щоб довести зв’язок князя із пробудженням вселенського зла. Зробити це можна через Ньельма, але той занадто обережний із чужими. Тому Зарлат зі шкіри лізтиме, аби завоювати прихильність Мели, яка…

– Яка вельможному чаклуну, вочевидь, не чужа, – гірко обірвала його я. – Тільки Ньельм не настільки дурний, щоб цього не передбачити. Більше він тут не з’явиться.

Краще б я змовчала. Дві пари насторожених очей втупилися в мене з однаковою підозрілістю, причому якщо карі очі чаклунки блищали цікавістю, то блакитні оченята баронського синка сипали мовчазними звинуваченнями.

– В сенсі, не буде нас переслідувати, – незграбно спробувала викрутитись я.

Мела схилилась до птахи, яку саджала на стіл, а Артан й далі свердлив мене поглядом.

– До речі, це не курка, – задумливо сказала в простір чаклунка. – Кури в Борсуках повиздихали. Навіть та, моя, ледь до весни дотягла…

– Га?.. – Я тицьнула пальцем в істоту, що вляглася на стільниці.

– Голуб. Голубів косила та сама напасть, але вони виявилися сприйнятливішими до магії, аніж кури. Не настільки, як сови…

– Тоді чому ви з Ів називаєте це, – я гидливо торкнулася пір’я птахи, – куркою?

– Щоб голубів не спіткала доля сов, – відповіла Мела. – Сови коштують захмарно, а голуби є на кожному кроці. Вони слабкіші, зате їх можна використовувати десятками. Їх знищать років за п’ятдесят, щонайбільше – за сто.

– А курей, значить, не шкода, – хмикнула я.

– З курми це не спрацює взагалі. Досить, Тає. Хочеш бути тут?

Ще б пак я хотіла! Вони мене і силою не виперли б із кухні! Адже зараз… прямо зараз! Зараз я дізнаюся всі таємниці мого демона!

***

– Це – магія? – я не приховувала розчарування. – Ну… Все ж працює, так?

Чаклунка напружено кивнула. Вона невідривно дивилася на яскраво освітлений жовтий куб і, здавалося, не помічала ні мене, ні витягнуту шию Ведмедика, ні свого піддослідного – Ферна, ясна річ, – що завис над столом.

Малюнок був підправлений, лінії ретельно з’єднані, свічки запалені, срібний пил щедро розсипаний на товсті крейдяні лінії. І все. Час минав, віск плавився, а магія, як на мене, не поспішала працювати.

Спочатку я вдивлялася в куб, уявляючи, як побачу… Що, цікаво? Мела про подробиці не говорила, а я не розпитувала, щоб не тягнути час. Ох, Творець, я животіла в Борсуках цілих два роки заради цього моменту! Стільки покупок, приготувань, задіяних осіб – а толку? Хто б міг подумати, що магія настільки нудна…

У міру того, як свічки танули, язички полум’я ставали довшими. Можу поклястись, я відчувала жар і дивувалася, чому повсть на коробці не димить.

«Невже зламалася?» – не давала спокою бридка думка.

Дійсно, якщо штовхнути крихку річ щосили, в ній напевно щось відпаде… Але Мела не була стурбованою – тільки дуже зібраною і напруженою. Можливо, все справді йшло як треба. Можливо… В будь-якому випадку, якщо коробка ненароком згорить, ніхто і не дізнається, що з нею поводилися не найкращим чином.

«Ну ж бо, загорись!» – неусвідомлено благала я, сама не розуміючи, чого мені хочеться більше: щоб магія спрацювала чи щоб не відкрилася моя причетність до її «непрацювання».

Ніби почувши мої думки, язички полум’я кинулися вгору, прямо крізь демона, до жовтого куба. Він спалахнув, немов був просякнутий найміцнішим із вин. Повсть опала попелом за мить, свічки погасли. Замість коробки залишився металевий каркас. Усередині нього проступали обриси кулі розміром як гарбуз.

– Ух ти!.. – одночасно сказали три голоси.

Я насилу розрізнила серед них свій.

– Світ, – скривилася чаклунка. – І не лайтесь.

– Це впливає на магію? – діловито запитав Артан.

Ну так, йому ж треба знати… Він же може стати магом… Одного разу. Чи теоретично? Ха-ха! Чаклувати Ведмедик не буде, жодних сумнівів. Можливо, як підручний чаклуна він і впорався б, але творити магію самому? Моя інтуїція аж волала, що це неможливо. Не та він людина. Не такий у нього характер. Магія – це, насамперед, відповідальність і готовність до наслідків. Для сина баронського роду такі речі поза розумінням.

– Це впливає на мене, – огризнулася Мела. – Дайте блокнот і олівець! – Вона простягла руку, не відриваючи очей від кулі, і я передала їй пошарпану книжечку і огризок олівця. – Дякую. Тепер дивіться уважно і запам’ятовуйте.