ГЛАВА 5.1. Дорогі помилки

– Чому люди вічно все ускладнюють? – журилася Мела, длубаючись дротом у величезному висячому замку, що прикрашав ворота для слуг. – Навіщо мотузка і крюк, якщо є двері? – це адресувалося катові. – Навіщо ключ, якщо є відмички? – У замку щось клацнуло, але він не здався. – Навіщо мені робити те, з чим би Тая впоралася швидше? – Вона докірливо похитала головою, проте не перервала свого заняття.

Мені варто було запропонувати допомогу? А чому чаклунка прямо не визнала, що чогось не вміє?

– Дозвольте мені.

Зарлат, хруснувши суглобами, сів навпочіпки і повернув замок.

– Та будь ласка. – Мела передала йому дріт і випросталася.

Потім, немов про щось згадавши, вона придивилася до стіни.

– Кажете, тут мають бути охоронні заклинання? – її задумливий голос звучав не голосніше за побрязкування відмички. – Це точно?

– Так стверджують князь і його охорона. – Чистильник із зусиллям смикнув замок, і той, натужно скреготнувши, відкрився. – А що?

Мела невпевнено поклала долоню на присипаний сніжком камінь. Біля задніх воріт ліхтарі ледь жевріли, тому я не могла нічого прочитати по її обличчю. Хіба що коротку посмішку? А, може, мені здалося…

– Варіантів кілька, – сказала чаклунка через деякий час. – Перший: князь бреше і їх ніколи тут не було. Другий: хтось їх прибрав. Третій: палац охороняє щось слабеньке і нестандартне, і відчути це я не можу. Четвертий: річ не про охорону, а про сповіщення – знову-таки магія майже не задіяна, тому виявити складно. Ну як? Спадає щось на думку?

– Навесні охоронні заклинання були, – впевнено сказав Зарлат. – Сильні. Це абсолютно точно. Гадаю, їх зняли. Можливо, щоб уявне пограбування виглядало переконливіше.

– Зняти охорону і заявити про пограбування? – зморщила ніс чаклунка. – Я з вашим князем не знайома, але впевнена, що він не такий дурний.

– Що ж тоді? – встряв досі байдужий Артан. – Якесь особливе закляття?

«Дуже дорого. Ергел Жескар не скупий, та грошима не розкидається», – подумала я.

– Не дізнаємося, поки не ввійдемо, – відповіла Мела. – Ядро заклинання десь усередині… Якщо воно взагалі є, – додала після певних роздумів. – До речі, те весілля… Ну, княжни і хлопця з Рена… Може, магічну охорону зняли, щоб ніхто випадково не постраждав під час святкувань?

– І забули повернути? – скептично уточнив осмілілий Ведмедик. – Не віриться.

– А хто наречений? Тобто чоловік? – вирвалось у мене. – Він часом не маг? – спробувала я вдати, що цікавлюся заради справи.

– Ні. – Зарлат чомусь посміхнувся. – Він звичайний студент останнього курсу, який одружився на грошах. Тавенну в спадок княжна не отримає, але у неї величезне придане, зовсім трохи розтрачене першим чоловіком, покійним графом Ріттаном. Цей хлопець точно не маг. Шарлак, старший син барона Верра з роду Буревіс… Вибачте, із Соколів. Кажуть, дуже гідний рід, але з грошима у Верра не густо… Чули про нього? – звернувся він до Мели.

Та заперечливо хитнула головою.

– Соколів у столиці знають. А Шарлак… Рід великий, хіба всіх запам’ятаєш?

Вона штовхнула ворота і першою увійшла у двір. На мить її обличчя потрапило під світло самотнього ліхтаря. Я жахнулася тому, наскільки воно було похмурим. Мабуть, ім’я Шарлака із Соколів значило для неї більше, ніж вона хотіла показати. Чи слова ката нагадали їй про щось інше?

***

Старий сад, що тягнувся від палацу до берегів Осинки, ніколи не належав до моїх улюблених місць для прогулянок. Навіть у ті часи, коли княгиня захоплювалася квітникарством і особисто стежила за станом квітників біля входу, за ним доглядали не дуже добре. Точніше, невеликий клаптик землі з кволими заморськими деревцями, на який можна було потрапити з парадного залу, обробляли відразу п’ятеро садівників, проте їхня увага не поширювалася на кострубаті, оброслі мохами і лишайниками, місцями всохлі дерева, висаджені ще за Ілама Ройна, прадіда Ергела Жескара.

Говорили, в повний місяць тут показується привид нещасної Реєнни – прабабусі нинішнього князя, що якось вранці кинулася в Осинку. Навіщо? Через нещасливе кохання, ясна річ. Хіба в легендах буває інакше? Тоді сад ще не оточувала кам’яна огорожа, яку жодній зневіреній панянці нізащо не перестрибнути. Стіну заввишки два людські зрости побудував Лаєл Іпарр, попередній правитель Тавенни.

Чому утоплениця облюбувала сад, а не водойму, сказання замовчували, але навіть той, хто не вірив у казки, визнавав: старий сад – моторошне місце. У ньому водилася живність на кшталт диких кроликів і вужів – явна ознака того, що людина покинула територію і не прагне повернути їй цивілізований вигляд.

Обламані вітром гілки захаращували колись чисті доріжки. Залишені на роки без прибирання листя та плоди збилися у важкий килим, крізь який ледве пробивалися стебла якоїсь жорсткої трави (костриця лучна і лисохвіст, якщо я правильно пам’ятаю занудні промови свого вчителя природознавства). Зрідка з покручених стовбурів звисали пасма старої павутини.

Тут росли в основному груші – високі, розлогі, готові ось-ось впасти під напором бурі. Яблонь було менше – головним чином молода поросль, що відростала від трухлявих пнів. З інших дерев – клени і тополі, ближче до Осинки – зігнуті аж до землі верби і густі зарості верболозу. Ще я могла впізнати горобину і калину, а навесні – безпритульний бузок, що вперто розквітав щороку.