5.3

Обурюватись і виправдовуватися юнакові не дали змоги. Його батько, як і будь-яка розумна людина, знав: немає сенсу сперечатися з князем. Прямих звинувачень правитель Тавенни не висунув, але і без того було ясно: для себе він усе вирішив, тому не варто розраховувати на діалог або милосердя. Дбав князь про своє здоров’я, ще й як дбав…

Етьєл зник із князівства того ж дня.

Увечері Ергел Жескар виявив пропажу ключа і наказав варті не зводити очей зі скарбниці.

Наступного ранку Елледіел похвасталася перед однією з придворних підлиз браслетом королеви Інори – безцінною річчю, якій належало перебувати за сталевими дверима князівської скарбниці. Вона знайшла її вранці на туалетному столику і вирішила, що це – вибачення дядечка за вчорашнє неподобство.

Так, негарно вийшло… Браслетик зовні був не дуже (якраз для кузини), про його реальну цінність я й не підозрювала. Власне, я, відвідавши казну через кілька хвилин після крадіжки, запаслася цілою купою непримітних дрібничок і планувала підкидати їх кузині деякий час. А потім натякнула б кому треба – і прощавай, двоюрідна сестричко, не згадуй лихом…

За Елледіел взялися всерйоз. Вона все заперечувала, намагалася звинуватити мене – безуспішно, до речі. Докази які? Її слово проти мого… Це при тому, що вона вважалася розумною і освіченою, а я… Хм, я ніколи не демонструвала свої розумові здібності перед людьми. Жити простіше, коли від тебе не чекають підступу.

Кімнату кузини обшукали, але нічого не виявили. А от у кущах під її вікном зіркий садівник знайшов крихітний шматочок синього шовку – тканини, з якої була зроблена стрічка для ключа. Ще один клаптик лежав на зарослій стежці, що з’єднувала доглянуту частина саду і задній двір. Біля стічної канави, прокопаної до самої Осинки, виднівся розсип синіх клаптиків. Тут валявся і камінь із крупинками золота на ребристій поверхні.

Недарма говорили, що Елледіел – розумниця. Вона швидко зрозуміла: заперечуй чи не заперечуй – ніхто не повірить. Ключ від скарбниці – річ цінна. Його шукатимуть до посиніння, причому у підозрюваної в крадіжці є шанс посиніти теж – від різок, які почали застосовувати за прямим призначенням. І кузина пішла легким шляхом, бо ж я підготувала його для неї, не шкодуючи сил. Мені теж не подобалося, що палац перевертають догори дригом, а в саду нишпорить варта.

Кузина гучно розкаялася. Вона заявила, нібито на неї нахлинуло тимчасове помутніння розуму, але потім, усвідомивши свою провину, вона так засмутилася, що розбила ключ каменем, роздерла стрічку і втопила це все у стічній канаві.

Елледіел відправили додому, в родовий маєток її батька, який розташовувався десь біля боліт. Більше в Тавенні не з’являлися ні вона, ні її мати.

Посаду скарбника скасували, а його ключ перейшов Ергелу Жескару.

Я ніколи не користувалася своєю здобиччю, хоч і регулярно перевіряла її цілісність. Мені було приємно усвідомлювати, що скарбниця належить мені в тій же мірі, що і князю. А красти? Я мала все, що хотіла. І взагалі… Який сенс красти у себе самої?

 ***

– Є! – прошепотіла я, стискаючи в руці ключ. – Є!

Звук власного голосу діяв заспокійливо. Чомусь, пробираючись до схованки, я не думала ні про що, крім мети, а повертаючись зі здобиччю… У-ух, тут було страшнувато!

Високий верболіз шелестів за спиною, присипане сніжком листя було слизьким як лід. Вітер ущух (чи я до нього звикла?), та гілки ворушилися. Якби з вікон верхніх поверхів палацу не лилося світло, я б не бачила нічогісінько. До того ж цей проклятий привид… Ні, я в нього не вірила! Але попереду раз у раз миготіло щось світле. Уява зазвичай таких викрутасів зі мною не витворяла, тому варто було обміркувати інші варіанти.

Чи привид – чи хтось вийшов прогулятися в одній нічній сорочці. Ага, пройтися під снігом. Ех, я ймовірніше повірила б у привида, ніж у те, що мешканці палацу висунули ніс з-під даху в таку погоду. Однак Мела, щоб її, запевняла: привидів не існує. Принаймні вони не з’являються самі собою, без участі магії. Тому мені було страшно. Знову. Якщо подумати, відтоді, як я зв’язалася з чаклункою та іншими, страх – мій звичайний стан…

***

Чи плачуть привиди? Чи обіймають стовбури дерев, не думаючи про одяг, і ридають, немов втратили найдорожчу людину? Чи витирають шмарклі шовковим рукавом? Чи прикладають брудне листя до розмальованого синцями обличчя? Чи кричать, побачивши темну постать, що ходить князівським садом? Не думаю. А ось високоповажна тітонька Плібія здійснювала все перелічене із завидним ентузіазмом.

– Не наближайся! Я кричатиму! – замекала вона, коли я, підкоряючись незрозумілому пориву, підійшла до неї.

Хоча що незрозуміло? Я не обманювалась – можливо, в парку і вдалося б тихо прослизнути повз неї, але занедбаний сад не залишав шансів. Під ногами хрустіло гілля. Листя, незважаючи на сльоту, шелестіло ще голосніше. А як шипіла я, коли яка-небудь колюча гілляка звисала прямо перед очима!

Спочатку мені хотілося обійти несподівану перешкоду широкою дугою, але, трохи поміркувавши, я відмовилася від цієї ідеї. Моє пересування почують, жодних сумнівів. Шпигунка з мене ніяка, це точно. А далі? Якщо з’явиться варта, виникнуть справжні проблеми.

Залишалося або чекати, поки жінка в нічній сорочці піде назад до палацу, або йти прямо до неї. Відстань між нами була не більшою за відстань між нею і бічними дверима лівого крила. Звичайно, якби вона не забрела в недоглянуту частину саду, я б не наважилася на переслідування: тікати по рівній доріжці зручніше, ніж пробиратися через зарості.