Глава 8.1. Зайве питання

У підземеллях палацу я раніше не бувала. Що тут дивного? Це не те місце, куди хотіла б заглянути юна дівчина – навіть та, що вважала себе допитливою.

Тут не було ні романтики покинутого саду, ні міфічних скарбів, ні затишних куточків, придатних для квапливих побачень із кимось не особливо неприємним. Жахлива вологість через сусідство з Осинкою, погане освітлення, вічний бруд, затхле повітря, всюдисуща павутина та мокриці в кожній щілині – ось і все, чим могли похвалитися підземелля князя.

Підвал правого крила (того, в якому містилися кухня і майстерні) використовувався для зберігання продуктів і різної мотлоху. Під бальних залом (ліве крило) були катівня і кілька крихітних камер для тих, кому не пощастило перейти дорогу Ергелу Жескару. Скарбниця розміщувалася на першому поверсі, поруч із кабінетом князя.

Казна-підробка виявилася приміщенням у центральній частині підвалу, якраз під бібліотекою. До справжньої скарбниці звідси було недалеко.

– Мені цікаво, – прохрипів Артан, коли ми досягли сходів у одному з відгалужень коридору, – як вони все обладнали? Скрині важкі, їх так просто не сховати. Стелажі теж самі собою не зібралися. А всі навперебій запевняють, нібито нічого підозрілого в палаці не відбувалося.

– На склад під майстернями неважко занести що завгодно, – заперечила я. – Потім трохи почаклувати над доглядачем… Або обпоїти його – дешевше вийде. І користуйся підземеллям як твоїй душі завгодно, хоч із магією, хоч із помічниками.

– І нікому не здалося підозрілим, що хтось тиняється зі скринями, схожими на ті, зі скарбниці?

– Скрині як скрині, – скривилась я. – Їх же бачили тільки слуги, а звідки слугам знати, як обладнана скарбниця? Доступ туди є у небагатьох, та й то під наглядом князя або скарбника. Чого ти дурницями переймаєшся, га? Чаклун із Драконячого комітету, чаклунка, необмежена кількість благословенного срібла… Вони могли поміняти ліве і праве крило палацу, і ніхто б не помітив.

– Тоді чому вони не винесли разом усе золото?

Я зітхнула. Він ніби не розумів, про яку кількість монет ішлося. Не про мішок. Не про десять мішків! Тавенна заможна, що б там не казав князь. А золото, між іншим, магії не піддається. Його не можна зробити легшим, зменшити, перекинути через портал… У великих кількостях не можна. Його навіть полум’я самого Білого Дракона не бере!

– Зустрінеш їх – запитаєш.

Ведмедик щось хмикнув.

Я опустилася на сходинку, щоб відпочити. Артан незграбно впав біля мене:

– Привал?

– Як вважаєш, вони будуть щасливі? – замість відповіді запитала я.

– Хто? Спадкоємці князя?

Схоже, ми думали кожен про своє. Але ж точно, Зарлат говорив про Ергела Жескара як про небіжчика… Тоді я пропустила цю деталь повз вуха як несуттєву.

Так дивно… Були часи, коли Тавенна здавалася мені центром Всесвіту, а тавеннський князь – джерелом усіх бід, які будь-коли випадали на долю людства. Тепер я бачила: він ніякий не геній зла, а звичайний тиран провінційного масштабу, що отримував задоволення від гри людськими життями.

Як і у всіх, у нього знайшлися свої слабкості і прихильності. По землі ходили ті, кого він побоювався. Деяким вдавалося його обдурити, інші успішно з ним співіснували. Все як завжди. Нехитре життя середньостатистичного князівства. Скрізь так – тією чи іншою мірою. Мені не пощастило. Буває.

– Яке мені діло до спадкоємців? Дурню зрозуміло, вони чекали цього дня! – роздратовано відмахнулась я від припущення Ведмедика.

– Тоді хто? Недоумки, що намагалися розбудити Барра?

Хіба можна бути таким бовдурем? Я засичала, як кішка, на яку бризнули водою, і спробувала внести ясність:

– Я схожа на людину, якій цікаві дракони і їхні ненормальні шанувальники? Довбень!

– Маєш на увазі Зарлата і нишпорок? – вражав недалекоглядністю Артан.

Я ледь не завила.

– Ів! Ів і Чиж! Як думаєш, у них все вийде?

Ведмедик скорчив задумливу пику.

– Сойл не відмовляє тим, у кого є золото. А Кьерн здатний відшукати дракона, якщо той у місті. Не те щоб я сумнівався… Просто Сойл у Тавенні – це якось… Неймовірно, одним словом. Хвороба Ів не вроджена, тому Білий Дракон може їй допомогти, – він зітхнув і заговорив твердіше: – Як на мене, вони доб’ються мети.

Аристократик навмисне прикидався ідіотом? Я пересилила себе і не тицьнула його ліктем.

– Та річ не про те! Ів і Чиж, Чиж і Ів… Розумієш?

– У них є золото і вони шукають Сойла, – повільно, ніби пояснюючи прописні істини, вимовив Артан. – В обмін на золото Сойл може зцілити будь-яку неспадкову хворобу або травму. Якщо… Коли Ів і Чиж знайдуть Білого Дракона, у них все буде добре.

Довелося висловлюватися жестами. Звісно, він нічого не зрозумів і втретє повторив загальновідому казочку про Сойла і золоті монети. Водночас погляд Ведмедика став тривожним, рухи – метушливими, а голос почав тремтіти.

До мене дійшло, що він не прикидається, і я відчула укол жалю. Судячи з усього, відтепер мій титул найнеромантичнішої людини у світі можна сміливо передати баронському синові. А шкода… Я була про нього кращої думки.