8.3

– Цікаво, що роблять із мародерами? – задумливо промовив Ведмедик, явно запитуючи самого себе. – Тут їх чимало… Тає, стій! – це стосувалося вже мене. – Не біжи! Там же скарбниця! Її повинні охороняти так, що і миша не проскочить!

– Книжок начитався? Це тобі не Рен, де королівські нишпорки на кожному кроці, – відмахнулась я. – У підпорядкуванні Зарлата кілька десятків людей, ще стільки ж, можливо, підтяглося з навколишніх містечок. Площа палацу ого-го яка, значна частина будівлі порівняно ціла. – Докірливий погляд Артана підказав, що він до мого оптимізму ставиться несхвально. – Дивно називати цілими обгорілі стіни… І там є цінності. Не так багато, як у скарбниці, але для не дуже чесних містян і того досить, щоб нишпорити на попелищі. Таємній службі турбот вистачає!

– Зупинись, Тає! – приглушено скрикнув Артан.

Варто було б дослухатися…

Миша не проскочить? Я дуже сумнівалася. Хоча нас, природно, не могли не помітити, особливо з огляду на той факт, що я зопалу вискочила прямо до зборища тавеннських нишпорок.

П’ятеро мовчазних чоловіків невизначеного віку стояли біля пробитої стіни і понуро обводили поглядами околиці. Впевнена, нікого з них не було поруч із Зарлатом, коли той знайшов нас у підземеллі. Вже непогано. Звичайно, якби Ведмедик зупинив мене раніше (чи якби я послухала його?), ніж вони опинилися в полі зору, ніхто б не поліз на рожен. А так… Довелося імпровізувати. Точніше, від нас нічого і не треба було – тільки потупитись і слухати вказівки.

– Знову, – гугняво зітхнув один із охоронців. – Гей, чого застигли? Швидко сюди!

Я думала, Артан кинеться бігти. Не сумніваюся, він так і вчинив би – якби його не зрадили кінцівки. Він зробив два крихітних кроки вбік – зовсім непомітних, схожих на топтання з ноги на ногу, але я бачила, що його очі оцінюють відстань до найближчої стіни саду. Неначе аристократик зміг би її перестрибнути. Або перелізти. Або пробити в ній наскрізну дірку силою думки. І все це – за умови, що йому дозволили б туди добігти. Тобто дошкандибати, бо ж його розгойдувало ще помітніше, ніж мене.

– Не дурій, – мирно сказала я, відчуваючи провину за нові неприємності, – у них арбалети. Якщо ми їм не сподобаємось, вони прикрасять наші спини болтами.

– А якщо сподобаємось? – з підозрою уточнив Ведмедик. – Ввічливо супроводять до катівні і побажають довгого мученицького життя?

Мій здавлений смішок нагадував рохкання. Я роздратовано нагородила свого супутника злим поглядом і, намагаючись не вступити ні в що, помічене білою стрічкою, підійшла до нишпорок.

– Оскільки вогонь не досяг підвалу, то й коріння дерев могло зберегтися, – ні з того ні з сього бовкнув Артан. – Навесні воно пустить пагони, і через кілька років сад знову… Буде садом, – закінчив ніяково.

– Ні, – запротестувала я, не розуміючи, чому його потягнуло на роздуми про долю величезної чорної пустки, на якій не залишилося і натяку на те, що тут колись росли дерева. – Це місце кинуть, як Ліву. Зроблять високу стіну, розвалять ліве і праве крило, щоб не стирчали у всіх на очах, обсадять чимось, що швидко росте…

– Думаєш, палац не відбудують? – Ведмедик був вражений настільки, що зупинився за кілька кроків від королівських служак і заповзявся жестикулювати. – Тут же… Тут центр Тавенни!

Я знизала плечима. Він міг міркувати як завгодно, однак проти фактів не попреш: ніхто не житиме на землі, якою пройшлося полум’я дракона. Білого або Чорного – це не мало значення.

Власне, хто зважиться звинуватити Сойла? Все зробив кровожерливий Барр, якого розбудили якісь лиходії. Адже якщо з’ясується, що Сойл не такий уже і добрий, світогляд сотень тисяч людей перевернеться з ніг на голову. І що тоді? Пошуки нового «посланника Творця»? А хто сказав, що він буде кращим? І чи погодиться попередник добровільно забратися з п’єдесталу?

– Сюди! – гримнув один з нишпорок – воістину квадратний чолов’яга з густими вусами, що звисали на груди. – Не баріться!

«А раптом вони і справді розбудили Барра?» – промайнуло в голові.

Всяке буває… І тоді над Тавенною літають два дракони? Бр-р-р…

Мене пройняло ознобом. Я не могла уявити адекватної причини, через яку невідома сила випалила палац дотла. Але якщо там прокинувся другий дракон, усе ставало зрозуміліше.

– Хто такі? – грубо запитав той самий охоронець. – Як сюди пролізли?

– Як усі, – гранично безневинним тоном сповістив Артан. – Тут всякі сновигають. Ну і ми… Так, ми просто подивитися… Як усі, – повторив він. – Подивитися.

Я розсудливо не відкривала рота. Роки поневірянь не минули марно – у моєму розумі навіки закарбувалася нехитра ідея про те, що бувають ситуації, коли мовчання є єдиним рішенням проблеми. Ой, мудровані слова… Якщо зовсім відверто, я навчилася шкірою відчувати, коли потрібно (і, головне, можна) обстоювати свої права, а коли краще прикинутися елементом пейзажу. Ведмедик лише почав осягати ази цієї майстерності, тому просторікував і далі, не розуміючи: він дратує нишпорок, а не заручається їхньою підтримкою.

– Побачили? – хрипко спитав другий охоронець – досить-таки літній чоловік із куцою сивою борідкою.

Ми злагоджено кивнули. Артан знову набрав у груди повітря для чергової безглуздої тиради, але не встиг вимовити ні слова.