ГЛАВА 9.1. Вимушене перемир’я

Ми йшли по Тавенні. Люди озиралися нам услід – ми були, як… Ну так, як ті, хто побував за ще вчора білою огорожею. З нашого одягу сипався попіл, запах гару в’ївся у шкіру, вимазані обличчя відлякували випадкових перехожих. Куди ми прямували? Та нікуди. У будинок королівського розшуку хід відтепер закритий, ніхто з моїх давніх знайомих нам би не зрадів, у готелі не пускали без грошей.

Ми просто йшли – безцільно крокували вузькими тавеннськими вуличками, не звертаючи уваги на неприязні погляди містян. Вони не знали, але це місто було моїм. Я ненавиділа його всім серцем – і я любила його, як ніхто інший. Тільки зіткнувшись із трагедією, я зрозуміла це. Всі мої негаразди не могли зрівнятися з тим, на що прирекло б Тавенну протистояння двох драконів. Моя ненависть не варта крові.

Втім, навіть якби я раптом полюбила всіх тавеннців, включно з імовірно покійним Ергелом Жескаром і його дармоїдами, на долю Тавенни це ніяк не вплинуло б. Рано чи пізно дракони знову зіткнуться. Чи відбудеться це над князівством? Над яким-небудь ровеньським селом? Над морем? Може, над самим Реном?

Коли трапляється щось погане, людина має звичку різко розумнішати. Я усвідомила, чому чаклунка так прохолодно ставилася до ідеї пробудження Барра. З одного боку, їй було його шкода (а ще вона стверджувала, що Сойл остаточно здурів). З іншого – зустріч драконів означала смерть.

Не для них – серце дракона неможливо вбити. Смерть загрожувала людям. Звичайним обивателям, яких не хвилювали ні ціни на благословенне срібло, ні амбіції Сойла, ні ренійський престол. У них не було золота, яке захистило б від полум’я дракона. Вони б не знали, куди бігти чи де сховатися.

– Вище ніс, братику.

Артану здавалося кумедним, що якийсь підсліпуватий нишпорка вважав нас братами. Мені ні. Ми були однаково одягнені, брудні, а ще – високі, худі і світловолосі. Висновок напрошувався один: родичі. Ну а хто б припустив, що є безумець, здатний привести сестру на обпалену драконячим полум’ям землю?

Але Ведмедик із моїми міркуваннями не погоджувався і скалився, як ненормальний. Підозрюю, його надихало те, що мене все це не хвилювало.

І так – я не заперечувала проти «братика». У моєму уявленні це було милозвучніше, ніж «тітка» або добряче призабута «голота». Таке звертання дозволяло думати, що ми нарешті примирилися з існуванням одне одного.

«Запитай його, – крутилося в голові. – Запитай!».

Але я хотіла, щоб наше перемир’я тривало трохи довше.

– Ходімо куди-небудь, – раптом запропонував Артан.

– Ми йдемо, – меланхолійно відгукнулась я.

– Без мети. А треба вирішити, куди податися… Як гадаєш, де зараз Ів?

– У найдешевшому готелі з найбільш пристойних, – посміхнулась я. Потім мене осінило. – Слухай, у неї є гроші! У неї багато грошей!

«Якщо Чиж не прирізав її у безлюдному провулку і не присвоїв півтори сотні золотих монет», – напрошувалося логічне продовження думки, але я вирішила, що це той випадок, коли краще вірити у людей.

– І десь біля неї Кьерн, – погодився Ведмедик. – А він завжди знає, що відбувається.

«До того ж у нього теж є монети», – як завжди, коли йшлося про добробут, я міркувала швидко.

Навіть ламана мідь означала можливість поїсти, переодягнутися у щось, від чого не тхнуло б гаром, і переночувати під теплою стріхою.

Я знала ціну грошам. Вони були мені потрібні. Я почувалася надто погано, щоб намагатися їх заробити або поцупити, тому пошуки Ів здалися мені гарною ідеєю. Чомусь я ні на мить не сумнівалася в тому, що вона без зайвих докорів оплатить наші з аристократиком запити. Та що приховувати – мені це й на думку не спадало!

***

Я пам’ятала, що Тавенна велика. У пам’яті навіть зберігалися деякі числа: площа, кількість населення, протяжність уздовж Осинки та інші дурниці. Але лише коли мені довелося крокувати містом пішки, я усвідомила, наскільки воно величезне!

«Обійти готелі» легко, коли маєш у розпорядженні який-небудь транспорт і міцні ноги. У нас із Ведмедиком не було ні того, ні іншого. На щастя, я приблизно уявляла розташування міських кварталів.

У центральну частину Тавенни потикатися не мало сенсу – вона належала знаті. Тамтешні готелі не приймали аби кого. Їхні двері відчинялися для власників титулів, нащадків шанованих родів на кшталт Соколів або Буревісників і магів. Так, куди ж без магів… Їх селили всюди незалежно від того, срібна чи золота пластинка красувалася у них на грудях. А ще навряд чи хтось у князівстві наважився б сказати королівському служаці на кшталт Зарлата, що той недостатньо значний для аристократичного товариства.

Інші винятки? Заморські гості, відомі лікарі, прославлені менестрелі і тому подібна публіка стікалися в центр Тавенни, немов їм там медом було намазано. Однак Ів не належала ні до однієї з цих категорій.

Квартал торговців, що розкинувся вище за течією? Малоймовірно. Ціни там не відрізнялися від цін у центральній частині міста, умови, кажуть, теж вражали, але я знала: Ів мідьки зайвої не викине, якщо є можливість заощадити.

Ремісники? Їхні квартали простягалися правим берегом річки настільки далеко, що підім’яли під себе приміські поселення. Життя там дешевше… З іншого боку, чужаки в кварталі ремісників впалали в очі. Ні, до них не ставилися вороже – вони просто сприймалися як «люди зі сторони».