9.3

***

– Тримайте її!

– Злодійка!

– Кличте варту!

Я завмерла на місці, не розуміючи, звідки на мою голову звалилася чергова напасть. Ми просто йшли: нікого не чіпали, ні з ким не розмовляли, ні на кого, якщо вже на те пішло, і не дивилися. Ні в один готель заглянути не встигли! Ні до чиїх воріт не доторкнулися! Що за дикі звинувачення? І куди, скажіть на милість, бігти, якщо не зрозуміло, кому спало на думку нас переслідувати?

– Тає, з дороги. – Артан холоднокровно штовхнув мене до найближчого паркану. – Не чуєш хіба? Когось ловлять.

«Нас, дурню! Що, цього разу – ні?!» – почала міркувати я.

Потім до мене дійшло: щоб відступити, недостатньо податися всім тілом у потрібний бік – необхідно ще й переступити ногами. А ноги чомусь стояли на попередньому місці… Тому я вдарилася плечем об почорнілі під дощами дошки і з’їхала на мерзлу землю.

– Що таке? Посковзнулася? – співчутливо запитав Ведмедик. – Їх там п’ятеро… Але не зрозуміло, за ким біжать. Тобі дати руку?

– Обійдусь, – прошипіла я, і одразу пошкодувала про поспішну відповідь, оскільки увагою аристократика повністю заволоділа погоня.

Загнавши під шкіру кілька скалок, я підвелася. Ноги-руки вже слухалися, голова знову працювала… І чому раптова загроза завжди перетворювала мене на скам’янілу істоту з незв’язними обривками думок? Раніше в таких випадках мною керував демон – вказував, що робити, відганяв марні страхи, оточував хмарою ненависті, виграючи нам обом дорогоцінні миті… Без нього я часом забувала дихати.

– Це ж вона, – недовірливо прошепотів Артан. – Точно вона! Що ж робити? Що робити, га?!

«Ів стрімголов мчить трактом? Та він здурів від голоду», – вирішила я, а потім і сама побачила, кого він мав на увазі.

По дорозі, волаючи, бігла огрядна жінка в мереживному фартуху з відірваною лямкою. За нею, притискаючи руки до грудей, неслася висока струнка дівчина в пишній спідниці, щедро прикрашеній стрічками. Далі тупотіли грубими чобітьми двоє однаково одягнених здорованів – гадаю, з якогось тутешнього питного закладу. Замикав цю компанію розлючених осіб невисокий кучерявий чоловік, до самого носа закутаний у хутра.

Знайоме обличчя! Як же його звали? Пе… По… Па… Парек! Ну звичайно, як я могла забути? Вільшанський маг Парек, що переслідував нас аж до Ліви, з’явився у Тавенні! Той самий маг, якого у Вільшані трохи побили демони! Зараз він бадьоро дріботів позаду всіх і закликав небайдужих тавеннців ловити «прокляту злодюгу».

«Злодійка» не набагато випередила переслідувачів. Вона майже вибилася із сил: голосно дихала, накульгувала, спотикалася на кожному камінчику, раз у раз хапалася рукою за паркан, відпочиваючи.

– І що робити? – приєдналась я до стогонів аристократика. – Що робити?!

Злочинниця порівнялася з нами. Натрапила поглядом на моє обличчя, підсвічене місяцем і далеким ліхтарем, і зупинилася.

– Важке життя злодійське, Девіє? – промовила я, хоча на язику крутилися зовсім інші слова, аж ніяк не придатні для спілкування з дитиною.

– Тає! – просипіла вона. – Як добре, що ви тут!

Я не стала заперечувати і не зізналася, що воліла б бути далеко-далеко. Бажано в Лісах. Або в Моніті. Або в поселенні заморських дикунів. Де завгодно, тільки не перед розлюченою групкою осіб, серед яких, уявіть собі, походжав гільдійський маг!

– Він знайшов мене на дорозі! Я, дурненька, зраділа! Думала, він мене від дракона врятував! Розповіла йому майже все! Про те, що трапилося з обозом, і про дракона, який шукав якогось демона! Він привіз мене, щоб я зробила маленького дракона видимим! – заторохтіла купецька дочка. – А я не хочу! Великий дракон всю нашу валку спопелив! Батька, і двоюрідних дядьків, і найману охорону. Навіщо мені йому допомагати? Не хочу!

– Давно ви в місті? – поцікавився Артан.

– Після обіду приїхали! Цей сказав, на світанку підемо до Осинки. Туди, де дракона розбудили вперше. Підла тварюка! Обіцяв, що влаштує мене в гільдію! Хвалився, який він добренький! А тут відразу іншого чаклуна притягнув і почав торгуватися! Шматок благословенного срібла за мене отримав, щоб він їм вдавився!

Здалося, чи Ведмедик процідив щось на кшталт: «Обов’язково вдавиться»? Напевно, здалося. Тим паче, переслідувачі вже стояли біля нас і сопіли так, немов бігли від самого Рена.

Девія поспішно шмигнула за наші спини. Її недоброзичливці подалися вперед, проте зупинилися за три кроки, ніби виявивши невидиму межу, яку в жодному разі не варт переступати. Їхні голови дружно повернулися до мага в хутрі. Той статечно наближався, витягнувши шию як цікавий гусак.

– Пані Тає? – напружено уточнив він, коли опинився навпроти мене. – Пане Артане?

Я з подивом зрозуміла, що від його войовничості не залишилося і сліду. Ймовірніше, гільдійський чаклун відчайдушно боявся… точно як я мить тому. А ще він не знав, що наш статус докорінно змінився. Ох, Творець, але ж справді! Він бачив нас у кареті королівського розшуку разом зі столичною нишпоркою і справжньою чаклункою! Звідки йому знати, що тавеннська таємна служба в особі Зарлата жадає нашої крові? Логічніше припустити, що ми співпрацюємо з тутешнім відділенням розшуку і конкретно зараз не просто так гуляємо трактом.