ГЛАВА 10.1. Недавня реальність?

Девія плакала кілька годин поспіль. Вона не те щоб оплакувала батька (важко любити людину, яку мигцем бачиш раз на рік) – ймовірніше, виплескувала емоції, які накопичилися за останні дні: страх, біль, смуток, образу… Я не лізла до неї з розпитуваннями. Те, що сталося на тракті, в загальних рисах я вже чула.

Караван зупинився на привал. Дівчина пішла в кущі – з огляду на чоловічий склад команди, відійшла вона на пристойну відстань. Здалеку Девія бачила, як над повозами виник дракон. Звісно, її це зацікавило. Вона поспішила назад, але повернулася вже на попелище.

Там стояла людина – високий худорлявий чоловік без жодної зморшки на блідому обличчі. Він здавався досить молодим – якби не сивина, дівчина вважала б його юнаком. Його риси були різкими, як на малюнках з Моніту, волосся коротко стрижене, глибокі виразні очі злегка косили.

Він щось запитав. Девія, шокована побаченим, не почула. Незнайомець повторив питання голосніше. Він хотів дізнатися про демона на ім’я Герк, який подорожував із торговцями. До чого ця потойбічна сутність прив’язана, хто її новий господар, куди вони обидва поділися?

Дівчина слухала, не чуючи, і той чоловік припинив розпитування. На мить він зник, потім у небі розправив крила дракон… Його полум’я охопило Девію, а коли вона отямилася, навколо не було жодної живої душі.

Її врятувало золото. Жалак, розуміючи, що наділена демонськими здібностями дочка може в будь-який момент опинитися в небезпеці, підстрахувався і віддав їй свій пояс із золотим запасом. Про всяк випадок – раптом дівчині доведеться тікати посеред ночі від таємної служби? Ну а пів сотні золотих монет захищають від подиху дракона значно краще, ніж тонкий золотий ланцюжок або позолочений браслет.

Девія вийшла на тракт, де її й підібрав Парек. Про монети він нічого не знав – дівчина не сказала, що зіткнулася з драконом лицем до лиця. Гільдійський маг навіть не вірив, що в трагедії винен дракон. На його думку, розбійники вирізали караван, забрали цінності, спалили те, що залишилося, а дівчисько просиділо весь цей час у кущах, спостерігаючи, набралося страху і тепер фантазує.

Парек допоміг нам влаштуватися в найближчому готелі. Він клявся, що забуде про Девію – якщо у нього буде привід її забути. Хоч десять монет, га?

Артан безсоромно написав розписку на п’ятдесят золотих, підтвердив її розмашистим, надзвичайно аристократичним підписом, і вручив чаклуну.

– Гадаю, ви знаєте, де в Тавенні дають винагороду за… За послуги Його Величності, – сказав тим бундючним тоном, якого я терпіти не могла. – Вранці обміняєте на готівку. – «Цінний документ» перейшов у тремтячі пальці гільдійського мага. – А тепер я попрошу вас позбавити нас вашого товариства.

Я розуміла, що Парек крутитиметься навколо готелю до самого ранку і спробує не упустити угоду з тим чаклуном, якому він пообіцяв Девію для ритуалу. Невже Ньельм особисто з’явиться в Передмісті? Це було б непогано. У столичного чаклуна свої таргани, але він цінує Мелу і має дізнатися, що вона зникла, та ще й після атаки дракона… Чи правильно я зрозуміла, що її забрав Сойл?

Поки Девія лила сльози в подушку, я зайнялася тим, про що мріяла протягом дня.

Спершу – наїстися досхочу. Тут мені трохи не пощастило. Господиня запропонувала лише ледь теплу вівсяну кашу (зате аж пів горщика, розрахованого на десять людей), горнятко кип’яченого молока (на щастя, ще гарячого) і корзинку пиріжків, що залишилися після вечері.

– Вибирайте, що вам сподобається, пані. Є з яблуками, з картоплею, з капустою… І булочку з маком обов’язково спробуйте – дуже тісто сьогодні добре підійшло, – припрошувала вона.

Я зажадала, щоб вранці було приготовано воістину королівський сніданок – як вибачення за нинішнє мізерне частування. Жаліслива жінка порадила їсти прямо в ліжку – я ж, бідолашна, так втомилася, що ледве тримаю очі розплющеними.

Мені ця ідея не сподобалася. Крім їжі, у мене знайшлися ще два бажання.

– Тепла вода? Звичайно, є! Ми ставимо на ніч у піч кілька баняків, щоб вранці мити посуд. Невже ви хочете скупатися в таку годину?

На обличчі господині здивування змішувалося з полегшенням. Мабуть, вона вирішила, що я впаду на її протерті від частих прань простирадла разом із усім попелом, який зібрав мій одяг.

– Мені б теж хоч умитися, – не надто охоче попросив Артан.

– І випрати все, – безжально добила його я. – Завтра у нас багато справ. Це вночі всі коти сірі, а вдень ти будеш схожий на свин… на порося, – не хотілося розкидатись образами. – Костюми гарні, люди їх знають, тож ще знадобляться. Та й Ньельм дивитиметься з більшою повагою.

Ведмедик неохоче погодився. Якщо Плібія отямилася («З її здоров’ям? Не віриться», – подумалося мені), Зарлат і його підручні вже в курсі, що ми з аристократиком не втратили розум від драконячої атаки, а благополучно втекли з території палацу.

Чи шукають нас? Не так уже й сильно ми насолили тавеннському катові, щоб той займався нами в настільки неспокійний час. Але навіть якщо він мимохідь віддав розпорядження щодо нас, наскільки ймовірним є те, що нечисленна братія нишпорок знайде двох людей у Передмісті, де щогодини з’являються нові обличчя? А шпигунське вбрання люди впізнають. Ба більше – поважають! Чи бояться? Мене це мало турбувало. Головне, що після чищення одяг став би нашим серйозним помічником.