ГЛАВА 11.1. Дивне минуле

Плібія сховалася в одній зі скринь.

Ньельм довго не міг відімкнути двері – Пріта голосно скаржилася, що його руки тремтять як з похмілля. Нарешті замок клацнув. Чаклунка роздратовано бурчала, та Ньельм наказав бути напоготові – мовляв, потойбічна сутність точно десь тут.

Вони трохи пошамкотіли якимись паперами, обмінялися задоволеними вигуками і попрямували до виходу, але столичний маг затримався:

– Це ж Мела! Що вона тут робить?

Пріта відповіла, що її це не цікавить. Чаклун, використовуючи неприпустимі в пристойному товаристві слова, послав свою помічницю дуже далеко.

– Отже, сотка вирішила приєднатися… Це все міняє! Не ображайся, зайчику. Моя тобі порада: поки вона з нами, мовчи і вчися. І не думай на неї тиснути – вона такого не потерпить, – наказав він.

– Сотка? Не обманюєш? Я думала, це вигадки. На випускному іспиті не можна домогтися стовідсоткового виживання. Кожному підсовують абсолютно нереальний випадок. Гей, не мовчи! Я знаю, як усе відбувається. Мені випускатися наступного року. Я з багатьма розмовляла. Завжди є завдання, яке неможливо виконати, – засумнівалася чаклунка.

– Завжди, – погодився Ньельм.

– Га?.. Тоді розповіді про сотку – брехня?

– Ні.

– Як це так? – Пріта була вкрай розгубленою.

– Дивись і вчись!

Вони пішли. Плібія ризикнула підняти кришку скрині і виглянула назовні. Артан валявся біля дверей, я сиділа біля стіни. Мели не було, основної частини її записів – теж.

Поки тітонька вилазила, Ведмедик отямився і, чіпляючись за ручку дверей, спробував встати. Ось тут і з’явився дракон…

Нагорі щось гуркотіло. Кричали люди. Голосно кричали – так голосно, що їхні голоси досягали підвалу. Шматок стелі немов вирвало величезною лапою. В отвір сипалося вугілля і попіл, по стінах бігали відблиски полум’я, повітря наповнилося гаром…

Потім пролунало виття, що заповнило все навколо, і було неможливо зрозуміти, звідки воно йде. Якоїсь миті тітонька усвідомила, що більше не може його терпіти. Вона відчувала: голова готова вибухнути зсередини. Думки плуталися. Погляд був затуманений. Через дим Плібія ледь дихала.

Гадаю, десь у цей час її добряче накрило диханням дракона, оскільки закінчення історії тітоньки звучало абсолютно неправдоподібно. За її словами, всіх врятувала я. Так-так, вона кілька разів повторила, що саме завдяки мені виття припинилось, а полум’я, що било у дірку в стелі, не проникало всередину приміщення!

Допоможи їй Творець… Я сподівалася, вона не зовсім втратила розум – Плібія була єдиною людиною, близькою до князя, яку я не хотіла бачити в дурці.

Вона стверджувала: біля мене почала збиратися темна хмара, що швидко зростала – швидше, ніж наростало виття, яке роз’їдало мозок. Незабаром темрява заповнила все навколо. Як не парадоксально звучить, але після цього погляд тітоньки прояснився, та й дим відчутно розвіявся. Какофонія не вщухла, проте голова вже не тріщала і думки знову стали ясними.

Плібія зіщулилася біля дальньої стіни. Вона довго не наважувалась подивитися вгору – туди, звідки сипалося вугілля і дрібні камінчики, а коли підняла очі, то остовпіла.

Діру, пробиту невідомою силою, переповнювало полум’я. Вогонь рвав темряву і поступово тиснув її вниз. Тітонька бачила, як язики полум’я метушаться на межі світла й пітьми і з кожною миттю проникають усе глибше, змушуючи темну хмару повільно стискатися.

Через яскраве полум’я нагорі Плібії здавалося, що чорнота навколо неї стає густішою і незатишнішою. І не тільки це спричинило її замішання! Тітонька клялася Творцем, що в підвалі, крім нас, з’явився хтось інший – лютий і роздратований, переповнений силою, здатною протистояти тій сутності, яка жадала спопелити підземелля.

Плібія чітко відчувала його лють і жагу поєдинку. Цей «хтось» збирався битися. Він хотів знищити того, хто наважився потривожити його спокій. Людина, демон або дракон – його не хвилював противник.

Просто прибрати. Стерти з лиця землі. Перетворити на ніщо.

Інше не мало значення. Нічого не мало значення, окрім битв! Він був народжений для бою. Перемогти або програти – для нього не існувало інших варіантів. Йому потрібно було довести, що він сильніший, кращий, достойніший! І якщо це не так… Що ж, тоді він підкориться своїй долі. Але до цього – бій! Нещадний, всепоглинаючий, смертний! Був він – і був той, хто кинув йому виклик. А виклик треба прийняти.

Спочатку Плібія вирішила, що це розійшовся наш демон. Вона знала: почуття потойбічних сутностей настільки сильні, що часом люди, самі того не усвідомлюючи, можуть їх відчувати. Але Ферн був крихіткою… Навіть недосвідчена в демонології тітонька зрозуміла: «ручний» демон не мав ні найменшого стосунку до цієї агресивної темряви. І взагалі, Ферна напевно спіймав Ньельм.

Полум’я прорвалося крізь дірку в стелі і лизнуло верхівки металевих стелажів.

«Нехай почнеться бій!» – врізалася в мозок Плібії чужа думка.

Чорнота швидко згущувалась, і незабаром тітонька не бачила нічого: ні вогняних язиків, що танцювати десь угорі, ні своїх тимчасових супутників, ні власних рук.