11.2

***

Я не раз переконувалася в тому, що лише деякі люди здатні вчитися на чужих помилках. Красунчик Ньельм, звісно, до таких не належав.

Вигорілі Ліси? Ну, не вражає… Хтось влаштував пожежу, а звинуватили драконів.

Знелюднілі села Ровені та Прилісся? Розбійники, стихійні лиха, бажання жити ближче до великих міст…

Покинута Ліва? То було давно, та й хто винен, що король не захотів відбудовувати колишню столицю?

Жахливі історії про події тридцятирічної давності? Народ любить, коли його лякають. Не вірити ж кожній казці?

Попередження від старого професора? Ну-ну… Оце, як-то кажуть, достовірне джерело! Старий обережний навіть у виборі сніданку, не йому розмірковувати про драконів.

Сойл був ввічливий і люб’язний, мав гострий розум, знав, коли пожартувати, а коли використати маску вселенської скорботи. Його називали посланником Творця, але він тримався з усіма нарівні. Дружелюбність, розуміння і повага – ось те, що підкорило Ньельма.

Знатний чаклун розумів, що Білий Дракон не такий безгрішний, як прагне показати. Взяти хоча б батьків Мели, Ірлата і Дінею… Як, хтось ще не в курсі, що з ними сталося? О, це була вкрай неприємна історія…

Вони працювали в торговій гільдії і належали до найзаможніших сімей Борсуків. Одного разу гільдія доручила їм сумнівну справу. Її учасники не зуміли домовитись, і одна зі сторін застосувала силу. Батько Мели і Ів став прикутим до ліжка, а їхня мати була змушена піти з торгівлі, щоб за ним доглядати.

Справа набула широкого розголосу, нею навіть зацікавилося Вільшанське відділення таємної служби.

Щоб усе зам’яти, гільдія діяла досить активно.

Як компенсацію сім’ї виділили сто золотих монет – небувалу, як для Підлісся, суму. Дінея повезла чоловіка до Сойла. Через Ровень, Сушу і Драконячі гори – в саме Драконяче Лігво!

Назад вони не повернулися.

З’ясувалося, що десять із тих ста монет – фальшиві. Як чинить Сойл із нахабами, що посміли платити несправжнім золотом, знала і дитина…

Гільдія запевняла, що уявлення не має, чому так вийшло. Нібито вони з підробками не церемоняться і, запримітивши підозрілу монету, поспішають поділитися знахідкою з королівським розшуком.

І що відповідати на такі заяви?

Трохи пізніше таємна служба знайшла чоловіка, що підмінив частину монет. Той клявся, що піддався миттєвому пориву: як-не-як, у Борсуках і один золотий – рідкість, а ціла сотня одразу… Неначе фальшивки він носив у кишенях з року в рік, чекаючи слушну мить!

Незважаючи на каяття, його стратили, але хіба це мало значення? Ірлат і Дінея з Білок, витративши на поїздку майже всі заощадження, навіки залишилися в Драконячих горах. Ів тоді ледь виповнилося чотирнадцять, Мелі – сім.

Ньельм був обізнаний про звичку Білого Дракона розправлятися з кожним, хто виявить неповагу, однак чаклуна можлива небезпека не зупинила. Надто заманливо звучали обіцянки Сойла, занадто багато вони могли змінити.

Розбудити Барра – і стати правою рукою Білого Дракона! Не якимось чаклуном із Драконівського комітету, якого позаочі називають безпутним вискочкою і докоряють знаменитим дідом та родинними зв’язками, ні! Якби все вийшло, Ньельм здобув би репутацію, і ніхто – ні сивобороді маги, ні юні обдарування, ні нікчемні дотепники з королівської сім’ї, – не смів би сумніватися в його значенні для світу магії.

Столичний чаклун охоче проковтнув наживку. Він обіцяв Сойлу будь-яке сприяння – в межах своїх можливостей, зрозуміло. Ньельм припускав, що від нього вимагається дізнатися про серце Барра, знайти живих ініціаторів минулого пробудження, відвернути увагу Драконівського комітету…

Але для Білого Дракона «сприяння» означало дещо інше.

Розбудити дракона – це не шукати відомості про дракона, не збирати тих, хто щось знає про дракона, не прибирати перешкоди зі шляху сміливців, які зважаться безпосередньо працювати з драконом. «Розбудити» означало саме розбудити, і жодних поблажок Сойл не надавав.

Коли до Ньельма дійшло, у що він вляпався, повертати назад було пізно. Залишалося або замахнутися на те, що він сам вважав недосяжним, або перетворитися на купку попелу.

Чаклун вибрав перший варіант і, як йому здалося, не прогадав.

Серце Барра зберігалося в Тавенні, а кузен Шарлак якраз збирався одружитися з тамтешньою княжною. Точніше, Соколи його одружили – сам Шарлак теплих почуттів до молодої провінційної вдовиці не мав, хоча і визнавав: її спадок вартий того, щоб змінити свої смаки. І так – в Рені Тавенну вважали провінцією і ставили на один рівень із Вільшанню. Яка несправедливість!

Ключ від тавеннської скарбниці Ньельм правдами і неправдами вибив із дядька – майстра, що створив ті неприступні двері, якими Ергел Жескар пишався наче рідною донькою. Доступ до палацу відкрив кузен. Залишалося лише забрати серце…

А серця в князівській скарбниці не знайшлося!

Незважаючи на безліч принизливих характеристик від колег по гільдії, дурнем Ньельма не називав ніхто.

Він зорієнтувався швидко.

Без серця Барра не розбудити. Сойлу такий поворот не сподобається. Ті, кому довелось розізлити Білого Дракона, шансів на подальше існування не мають.