ГЛАВА 13.1. Неправильне заклинання?

Коні зупинилися несподівано. Зарлат вискочив на холод і кудись пішов, за ним потеліпався Ньельм. Ми з Кьерном теж покинули карету і на кілька довгих хвилин залишилися самі.

– Що це за місце? – уточнила я.

– Ремісничий квартал, – коротко кинув Чиж.

– Тобто ми зараз там, де…

Не вистачало духу запитати прямо. Я ж бо знала. Всі знали, звідки з’явилася пустка на березі Осинки. Городяни заселили річку далеко вниз за течією, але цей клаптик безплідної навіть через стільки часу землі обходили боком. Ніхто не хотів будувати тут дім. Ніхто не наважувався поставити навіть сарай для човнів!

– Так.

– Навіщо? – Мене мало турбувало те, що Кьерн не бажав розмовляти на цю тему.

Він знизав плечима:

– Ні для чого. Проїздом.

– Куди пішов Зарлат? – наполягала я. – І паразит цей дурний?

– Поговорити з чаклуном.

– А чому вони тут не могли розмовляти?!

Чиж важко зітхнув.

– Не з Ньельмом. З тавеннським чаклуном. Його сюди послали, щоб він спостерігав і повідомляв… Дурниці якісь! Та ніхто не знає, навіщо його сюди відправили. Тутешня гільдія магів не приховує, що у них немає досвіду в таких справах. Цей хлюст із Рена запевняє, що дракон по своїй суті – неймовірно сильний демон, і виявити його можна тими ж методами, що і звичайну… Хм, сутність. Ось гільдійські й намалювали тут коло, десять свиней зарізали, двох ув’язнених стратили. Тепер палять свічки і чогось чекають, а ми проїжджали повз і зупинилися поцікавитись.

– Куди ми їдемо? – сторонніх вух поруч не було, тому з мене посипалися запитання.

– У штаб. Це недалеко. Он, бачиш міст?

Я кивнула.

– Тавеннське відділення розшуку на тому березі. Висока жовта будівля навпроти моста – архів, за сірою стіною без вікон місцева катівня, а в зеленому будиночку – кабінети нишпорок. Зараз там відпочиває Мела. Досить розпитувань, гаразд? У мене вже щелепи звело від розмов. Хочеш поговорити? Поясни тоді, що бачила Плібія.

О так, я ж майстриня тлумачити божевільні ідеї!

– Та йди ти… Сам же розумієш – вона все придумала.

– Тобто дракон там не лютував, а палац згорів через недбайливу кухарку? – Кьерн докірливо похитав головою. – Не варіант. Твоя тітонька не божевільна. Вона цілком чітко описала ті події.

– Вона не моя тітонька!

Більше заперечити було нічого.

Настало мовчання. Ми стояли біля карети таємної служби, яка відділяла нас від пустки, і не дивилися одне на одного.

Вітер доносив уривки далеких розмов і неприємні запахи.

Мені хотілося піти звідси якомога швидше. Тут щось назрівало. Щось загрозливе. Чуже людям. Далеке від магії.

– Знаєш, чим відоме це місце?

– Хіба не очевидно? Тут загинув Барр! – буркнула я.

– Не тільки цим, – зауважив нишпорка. – Думаєш, дракони випадково сюди залетіли?

Я взагалі не хотіла думати про драконів.

– Тут колись збиралися закликати демона, за силою рівного Сойлу, – просторікував він. – Ще до того, як Білий Дракон захапав усе благословенне срібло.

– І закликали? – байдуже уточнила я.

– Нічого не вийшло, але залишки закляття збереглися на довгі роки. Після руйнування Ліви чаклуни знову вирішили його застосувати. Оновили, зміцнили…

– І забули?

– І обом драконам це не сподобалося. Вони випалили все дотла, потім зчепилися між собою. Барр програв. Його тіло витягли з Осинки і спалили, а серце віддали тавеннським князями на зберігання. Сюди поспіхом навезли землі з верхів’я річки, засадили берег верболозом… Міська влада намагалися вдати, ніби нічого й не було.

– А люди просто обходили пустку стороною.

– Так, – погодився Чиж. – Люди розуміли, що до чого. Навіть маги уникали тутешніх місць, хоч є думка, що під шаром ґрунту можна знайти цілі шматки благословенного срібла – сліди найпершого заклинання.

І знову мовчання…

Якоїсь миті здалося, що я божеволію. Зовні нічого не змінилося. Гомоніла ріка, сварилися маги, Чиж дряпав нігтем якісь завитки на дверцятах карети, кричали ворони… Такі гучні звуки… Чисті… Зрозумілі…

І лякаючі.

– Самі додуматися не могли? – волав Ньельм. – Свічки на вітрі у них гаснуть! Знайшли проблему, недоумки! Що, тепер горять? Гей, тобі відра не вистачило? Он якийсь горщик! Запалюємо! І щоб жодна з них не згасла! Це важливо! Без цього заклинання не спрацює! Готово? Ну, чекаємо… Може, срібного пилу додати? А, у вас бюджет обмежений? Гаразд, чого не зробиш заради міста… Так, свій використаю!

«А чи не вийде як з рукою Мели?» – подумала я.

Який хазяйновитий… Те знає, це вміє – справжній майстер! А насправді толку від нього як від Ведмедика, а шкоди й ще більше.

– Тає, що з тобою? – повернув мене до тями стурбований голос Кьерна.