13.2

Кьерн стрепенувся і захотів побачити цей опус.

– Нема там чого читати. Лише викриття та непристойні історійки про придворних дам, – зневажливо сказав Зарлат.

– Непристойні? – зацікавився Ньельм.

«Нічого такого! Все пристойно до нудоти. Хіба що автор називає фрейлін вівцями, принцес – тетерями, королеву – старою козою, а Треннана – мерином, але зараз нікого цим не шокуєш», – та я не поспішала висловлювати свою думку.

Заборонена книга – не вкрадене яблуко. Хтозна, як усе обернеться! Краще перестрахуватися.

– Тає, ти її читала? – запитав нишпорка.

– Коли? – правдоподібно обурюватись я вміла з дитинства. – При світлі драконячого полум’я? Я люблю придворні плітки, але не настільки ж!

Столичний чаклун швидким кроком обійшов коней і вихопив книжечку з моїх рук, надірвавши обкладинку. Здалося, він хоче сказати щось на кшталт: «Вона вміє читати? Вражаюче!», але Ньельм лише ворухнув губами, посилаючи мені гордовиту посмішку (Артану ніколи не висловити такого презирства, хоча досі я вважала його зразком зарозумілості) і почав гортати сторінки.

У міру того, як чаклун заглиблювався в читання, його обличчя ставало похмурішим.

– Не розумію, – пробурмотів він. – Нічого не розумію… Я вже бачив таке. У той рік, коли Мела приїхала в Рен, ця писанина була дуже популярна серед студентів. Її автор – Феранель, королівський секретар. Говорили, нібито насправді він – позашлюбний син Треннана, але тут, – Ньельм ткнув пальцем у розгорнуту сторінку, – стверджується протилежне. І все одно… Який стосунок має це, – він згорнув книжку і помахав нею в повітрі, – до драконів і демонів?

– А той, хто її написав? Наскільки я знаю, він не маг, – уточнив Кьерн. – Де він зараз?

– Він був звичайним придворним йолопом, якому заманулося розповісти світу правду про королівський двір, – розсміявся чаклун. – Ніякої магії.

– Його стратили? – підняв понівечену шрамом брову Чиж. – Книгу заборонили. Нещодавно я мав справу з одним переписувачем. Років десять минуло, а нагорода за розповсюджувачів не зменшилася ні на монету.

– Він зник, – сухо відповів Ньельм. – Випарувався без судових розглядів чи нещасних випадків. Одного разу Феранель просто пропав.

– Втік? – припустила я.

– З королівської темниці, де половина варти – маги, а друга – найсильніші маги? Таке тільки в романах трапляється. Не міг він утекти.

– Раптом йому хтось допоміг?

– Хто? Мама, тато, брат із сестрою? А їх відразу зі столиці вигнали. Друзі? Звідки у нього друзі, якщо він нікого не терпів? Ні, Феранель зник у прямому сенсі слова. У нас… У Драконівському комітеті ходять чутки, що його не знайшли ні серед живих, ні серед мертвих. Загадка.

Чаклун почав розповідати про інші дивні явища на кшталт зникнення щоденника принцеси Шалли чи омолодження якогось королівського радника зі складним ім’ям. Ніхто, крім мене, його не слухав. Чиж хмурився і наче щось підраховував, тавеннський чистильник немигаюче дивився на протилежний берег, немов спостерігаючи за чимось.

Вдалині пролунав бій міського годинника.

– Їдьмо, – перервав багатослівні розмірковування Ньельма Зарлат. – Уже полудень. Гільдія обіцяла до цього часу налагодити стабільний портал у Рен. Сподіваюся, зі столиці пришлють досвідченого мага, а не чергову цидулку з марними інструкціями.

– Інструкції – це добре, – пробурмотів Чиж. – Гірше буде, якщо почнуть надсилати послання в дусі: «Ви там ще живі? Якщо так, то тримайтеся, допомога в дорозі, прибуде через рік. Якщо ні, не падайте духом: країна вас оплаче».

– Не блазнюй, – спинив його Зарлат. – Зараз усім непросто. Гей, пане Ньельме! Куди ви йдете? Ми від’їжджаємо!

Ввічливість давалася тавеннському катові нелегко. Його губи вимовляли одне, а очі говорили зовсім інше. Але чаклун не надав цьому значення.

– Я зараз! – Він і не думав зупинятися. – Стільки благословенного срібла витрачено, а ефекту нема. Або заклинання – лайно, або ці виродки щось роблять не так. Стривайте! Ще раз перевірю!

Ньельм швидким кроком досяг пустиря і почав лаяти тавеннських магів на всі лади. Слухати його було неприємно. Не те щоб мене зачіпали грубі слова, особливо адресовані не мені, але… Прокляття, люди життям ризикували! Хіба вони не заслужили хоч краплю поваги?

Ох, Творець, через такі незвичні думки я часом не впізнавала саму себе.

– Що за заклинання? – Мені й справді хотілося це знати.

– Скликання, – неохоче вимовив Зарлат.

– Демонів? – здивувалась я.

Чого ж тоді вони бігали за Девією, якщо у них є такі потужні закляття?

– Дрібної нечисті, – хмикнув чистильник. – Такими в селах домовичків викурюють, поля у польових духів відбирають, лісовиків знищують. Нерозумно сподіватися, що спрацює на драконі, але нічого іншого у нас немає. Демони прив’язані до свого господаря і до того, хто їх закликав. Там особливі правила лову. А дракони… Дракони самі собою. Як дрібна нечисть нашого світу

«І ви вирішили, що криваві жертви посилять заклинання? Маячня! Хіба що імітація активної діяльності грає вам на руку, ось ви й стараєтеся. Ніби як дракон зацікавиться і прийде подивитися, що тут діється», – здогадалась я.