13.3

***

Вечоріло? Ні, це перед очима висіла темна пелена. Адже щось сталося. Я пам’ятала, що щось сталося. Погане? Напевно. Інакше я не валялася б у грязюці й не почувалася так, немов по мені проскакало стадо гірських кіз. Чому гірських? У моїй уяві саме у них були крихітні тверді копитця, які вкрили моє тіло мозаїкою синців і подряпин. На жаль, я ніколи не бачила гірську козу і навряд чи ще побачу. Але хіба це мало значення?

«Вже зима настала. Морози», – прошепотів внутрішній голос.

«І що?» – не зрозуміла я.

Зима, морози… Неначе літня спека щось змінила б! Ну, можливо, бруд не був би таким пекуче крижаним, та й вода не замерзала б на одязі. І… Боги, як я взагалі потрапила на мілководдя Осинки?!

Зважаючи на зиму, річка біля берега перетворилася на підмерзлі калюжі, і все ж я відразу визначила, де перебуваю. Таке вже було. Давним-давно, тікаючи з палацу, я теж прочухалася в смердючій заплаві. Тоді поруч крутився Ферн. Він підбадьорював мене, змушував рухатися, не дозволяв впасти в розпач…

Тепер я охоче залишилася б лежати в калюжі. Але він був десь там! Мій сріблястий малюк, що не раз давав мені надію, потребував допомоги. Чиєї завгодно допомоги! Закляття спрацювало, хіба ні? Він не міг не потрапити в коло.

Всім начхати на Ферна. Для гільдійських чаклунів «нічийний» означає «непотрібний». Його розвіють, як якусь річкову нечисть. Просто щоб не заважав.

Я не могла замерзнути! Я повинна була підвестися. Повинна!

Почулося далеке виття. Чи близьке бурчання? З моїм слухом коїлося щось незвичайне. Через переохолодження? Контузію? Або ж на березі тавеннської річки перемовлялися дракони?

Я піднялася на карячки і помахала головою, прагнучи прояснити і зір, і голову. Не допомогло. Витирання обличчя брудною рукою теж не дало полегшення. Я не втрималася і знову впала в калюжу. На зубах скрипів пісок, губи пекли, в роті відчувався присмак крові. Зате до мене начебто почали повертатися спогади. Короткі і швидкі. Моторошні.

Коли Ньельм розібрався із заклинанням, я впала. Хтось кинув мені зв’язку монет. Світ спалахнув і…

І карета, під яку я підкотилась, обсипалася попелом.

Але ж я вгадала! Тоді, придумуючи в’їдливу відповідь Зарлату щодо уваги драконів, я мала рацію. Закляття, нехай і посилене кров’ю людей, не зловило б ні Барра, ні Сойла, але воно їх зацікавило. Принаймні одного з них.

Дракон ширяв над річкою. Чорний чи Білий – цього я визначити не могла. Як на мене, його луска відливала синявою – місцями темною до чорноти, місцями небесно-блакитною.

– Який маленький, – промовив хтось наді мною. – Я уявляв його величезним.

«Крилата корова», – промайнуло в голові.

Товста зубаста синя корова зі зміїним хвостом і крилами кажана. І така дрібнота знищила Ліву?

Над Осинкою почав підніматися туман.

«Зима ж», – не повірила своїм очам я.

Потім зрозуміла: це не туман, а пара!

Дракон змахнув крилами, піднімаючись у небо. Створювалося враження, що він збільшився в кілька разів. Я спробувала повернути голову, стежачи за його рухами, але шия не послухалася.

Блискуча фігура зникла з поля зору, а потім мене обдало гарячим повітрям.

«На мені золото, дурню! Дмухай, скільки хочеш, – нічого твоє полум’я мені не зробить!» – подумала я, змахуючи попіл з губ.

А могла б задуматися й про те, що у дракона, крім полум’яного подиху, є лапи. Чи він орудував довгим хвостом із дрібними шипами?

Я пам’ятаю, як летіла. Пам’ятаю наближення річки, свист вітру у вухах, відблиски сонця на водному плесі, чиїсь відчайдушні крики…

Як довго я валялася в калюжі? Як на мене, цілу вічність, але, якщо тверезо подумати, кілька хвилин.

За цей час на пустирі багато що змінилося.

Острівці сухої трави, пагони верболозу, винесені на берег корчі – все зникло. Залишилася тільки обвуглена земля, на якій виднілися залишки заклинання. Товсті лінії, посипані звичайною білою глиною, перетворилися на брудно-сіре місиво. Дерев’яні відра, що захищали свічки від вітру, розсипалися порохом, а ось горщик, який прогнівив знатного чаклуна, уцілів. Він нахабно стирчав посеред згарища. Якщо очі не обманювали, в ньому навіть погойдувався вогник свічки.

Я вкотре наказала собі встати. Не мені одній погано. Он у Ньельма нога стирчить під неприродним кутом, але ж він не валяється в багнюці! Сидить перед драконом, що вже повернувся на землю, рівно і з гідністю, як годиться знатному пану. Розмовляє неспішно і ввічливо, заклинаннями не розкидається, слова підбирає ретельно.

І Зарлат не зганьбив королівський розшук, хоча обидві його руки теліпаються як неживі, а зі щоки звисає довгий шмат шкіри. Стоїть чистильник прямо, кожну фразу, незважаючи на брак передніх зубів, вимовляє чітко, про короля навіть не заїкається.

Ну а Чиж взагалі тримається героєм! Він примудрився зберегти цілими всі кінцівки, але не тікає, поки є можливість, а сміливо підтакує чистильникові і чаклуну.

– Ти зовсім того? Не вилазь! – різонув слух чийсь хрипкий шепіт.