ГЛАВА 14.1. Марні люди

Я простежила поглядом за Мелою. Вона зупинилася посеред танучого сріблястого марева і, мабуть, не помічала, що кусає губи до крові. Її права рука була міцно примотана до тулуба, а пальці лівої стискали забруднену попелом крейду.

– Багато ти намалюєш! І на чому? Крейдою на землі? Дурня! – вирвалось у мене.

Чаклунка немов виринула з глибокої задуми.

– Вибач, Тає, – сказала хрипко. – Вибач… Це я винна. Але ж я просто пожартувала! Я й не думала, що вони використають це паскудне заклинання! Жоден маг, що хоч трохи розбирається в демонології, не сприйняв би його всерйоз!

Наче в Тавенні були демонологи! А якщо й були, тут я їх не бачила. Напевно забралися від гріха подалі. У підвалах відсиджуються або в селах ховаються. І справді, невже в тавеннській гільдії не знайшлося кількох освічених чаклунів? Ну-ну!

Схоже на те, що, як зауважив мій недавній сусід по калюжі, нікому це все не потрібно. Зникне місто з лиця землі чи ні, а маги без роботи не залишаться. Чудеса всюди затребувані, оплачують їх щедро, тож ризик цілком виправданий. А який дивак полізе в пащу дракону від чистого людинолюбства?

– Все так погано? – я ледь чула власний голос. – Він… Він пропадає? По-справжньому? На… На… Назовсім?

– Ну… Як бачиш, коло порушили раніше, ніж він повністю розсіявся. Але я не можу зупинити руйнування, а Ньельм не вміє! – майже заплакала Мела. – Серед кращих магів живе, а елементарних речей не знає!

Мій демон вмирав? Тобто поки ще він не помер?! Слава небесам! Поряд справжній дракон-цілитель, а у мене на шиї – зв’язка золотих монет, і їх точно не менше сотні.

– Візьміть це золото, – пролунали поруч зі мною неголосні слова, – і зціліть мою сестру Ів.

Я підскочила від несподіванки. Чаклунка була за десять кроків звідси. Коли вона встигла?..

– Ввічлива, – гримнув Сойл, брязкаючи черговою порцією золота. – Люблю ввічливих. Угоду укладено.

Мені захотілося подивитись, що ж станеться з Ів, і я повернула голову вбік. Шию пронизало болем, а потім світ спалахнув… І вкотре за сьогодні? Я вже майже звикла до цього.

Берегами Осинки пронеслося виття – те саме страхітливе виття, яке супроводжувало руйнування княжого палацу. Воно обіцяло безумство… Люди не могли його витримати і божеволіли. Але мене захищали монети. Всіх, хто ризикнув пограти з драконом, захищало золото! Крім Мели – її зв’язка монітських грошей нині належала Сойлу.

Земля вдарила сильно і боляче. Я не відразу зрозуміла, що знову не втрималася на ногах. Поруч мішком валялася чаклунка. Мішком – не попелом!

– Мело! – закричала Ів. – Мело!

Чаклунка ворухнулась і начебто засміялася.

«Жива? Невже у неї приховані монети? Може, набрала повні кишені золота, поки сиділа в тавеннській скарбниці? Але тоді Зарлат не дав би їй «намисто» на кшталт тих, що бовтаються на шиях половини присутніх, включно зі мною», – міркувала я, за старою схемою піднімаючись спочатку накарячки, а потім – у повний зріст.

– Нарешті це лайно згодилося, – простогнала Мела. – Недарма я стільки років в Академії гарувала…

– Яке ще… – я замовкла.

Лайно з Академії – пластинка мага. Срібна, оскільки Мела з Білок – простолюдинка, але облямована золотом як відзнака її заслуг.

Здавалося б, скільки там того золота? У княгині, напевно, значно більше на шиї висіло, але від полум’я дракона її це не врятувало. Та й на пальцях Ергела Жескара красувалися масивні кільця, а толку? Розвіявся попелом на пів квартала знаті. Ні, тут справа не в золотий смужці!

– Що-о-о? – недовірливо вигукнув Сойл. – Це неможливо! Ті крихти золота, що залишилися на тобі, не захистили б від мого подиху! Хіба що… Яка ганьба! – Він аж запінили від обурення. – В цьому світі немає нічого святого! Люди готові на все заради слави! Мерзотна злодійко! І ти посміла звернутися до мене з проханням? Огидно!

Як же швидко він міг змінюватись! Я випустила з уваги момент, коли дракон знову перетворився на людину – високого, трохи згорбленого молодого чоловіка без єдиної волосинки на голові. Білий Дракон кусав тонкі губи і шалено виблискував пронизливими чорними очима. Здавалося, його роздирають два бажання: розтоптати (розчавити, задушити, забити до смерті – як доведеться) Мелу чи підняти її, обтрусити від попелу і розпитати про незрозумілий порятунок. Він начебто здогадався, але раптом вирішення задачі було іншим?

Переможе цікавість чи лють? Я схилялася до другого. Надто неприємно мружився Сойл, занадто палку лють вихлюпував його погляд. Він не збирався розмовляти. Він…

– А-а-а!

Якась сила штовхнула мене в бік. Я шкереберть покотилася до Білого Дракона. Він гидливо відступив на крок, стежачи, щоб на його білосніжних чоботях не з’явилося ні плямочки.

«Спасибі, що хоч не дав копняка!» – майнула думка.

Потім я голосно розсміялася, зрозумівши: доведеться знову ставати на ноги, але сил уже немає. Взагалі нема.

– Сестричко! – плакала Ів. – Де в тебе болить? Що з твоєю рукою? Чому ти без шапки?! Застудишся! Я жодної аптеки в цьому місті не знаю!

«Чому ви всі рухаєтеся так швидко? Артан же відтягнув тебе до самої річки – від дракона подалі», – спало мені на думку.