ГЛАВА 15.1. Програний бій?

Білого Дракона не турбувало копирсання людців на землі. Його величезна туша збільшувалась і вже втратила чіткі обриси. Він забув людську мову. З широкої пащі виривалося злісне гарчання, схоже на бурмотіння.

Опонент Сойла був поруч із ним як комашка – такий-от горобчик, що пурхає перед індиком. Втім, кричав він у тон Білому Дракону, та й вогнем плювався анітрохи не гірше.

На пустирі тим часом коїлося щось неймовірне.

Мела, її сестра і навіть покалічений чаклун азартно копирсалися в землі. Ів орудувала відірваною металевою дужкою відра. Ньельм шкрябав глинистий ґрунт своєю неабияк погнутою пластиною мага. Чаклунка гребла найактивніше, використовуючи поперемінно невеликий камінчик і пальці.

– Тебе ж просили піти звідси!

У мене серце ледь не вискочило з грудей від переляку.

– А-а-а… А чому? – промовила я, роздивившись того, хто говорив.

– Вони мотивують це тим, що малий безпечний, приручений і взагалі для науки корисний, – почав пояснювати Зарлат. – Але це притягнуто за вуха.

– Малий хто?

Він проігнорував питання і гнув своє й далі:

– Думаю, річ у тім, що двох вони не здолають. Ходімо! Якщо пощастить, твій піде за тобою. Я так розумію, ти його підкликати ще не вмієш?

У мене зародилася підозра, що виття Білого Дракона звело декого з розуму. Або мене, тому що я вже взагалі нічого не розуміла, або інших.

– Тебе силою тягти? – гаркнув прямо у вухо тавеннський чистильник. – Кажу ж, ходімо!

– У вас руки зламані, – зауважила я. – Як ви мене потягнете?

– Стусанами, – процідив крізь зуби він, вдивляючись у височінь. – О, почалося! Малий згадав про тебе і летить сюди. Сподіваюся, вони встигли знайти хоч яку-небудь лінію.

Я недовірливо підняла очі й зойкнула. Прямо на мене пікірував світло-блакитний дракончик, за ним неквапливо, але від того не менш жахливо, наближався  Сойл.

– Ох ти ж!.. – вирвалось у мене. – Біжімо!

Навіщо, питається? Вони наздогнали б нас раніше, ніж ми зробили б хоч крок.

– Знайшла! – почула я дзвінкий голосок Ів. – Чому ми не взяли сову, га? Зараз буде жах як боляче… Ненавиджу біль!

І пустка ніби вибухнула зсередини. Грудки землі, камінчики, попіл – усе піднялося в повітря і розлетілося навколо, оголивши кам’яний майданчик, поцяткований товстими срібними лініями.

«Це тут намагалися закликати демона, який може зрівнятися за силою із драконом!» – згадала я.

Невже чаклуни вирішили, що нашому світу не вистачає ще однієї руйнівної потойбічної сутності? Хіба це має сенс?!

– У тебе кров, – прокоментував Зарлат. – Заллє очі.

Я і не помітила, що з берега прилетіла кам’яна крихта і глибоко роздряпала мені лоб. Мене захопила картина, що розгорталася переді мною.

Сріблясті лінії яскраво світилися. Складалося враження, що їхнє сяйво піднімається вгору і досягає безкінечності. Через це сяйво майже не було видно безладно розкиданих фігур – чаклунів та Ів, які, через відсутність сови, взяли на себе весь надлишок благословенного срібла.

Якщо я правильно зрозуміла, кожна лінія закляття складалася з чарівного металу. Це не кілька порошинок і навіть не ціла монета… Мене аж пересмикнуло від усвідомлення того, на що пішли троє божевільних. І заради чого?!

– Витри кров, – холоднокровно нагадав тавеннський кат. – І досить скиглити, твій годованець нікуди не дінеться. Поки його серце поза колом, Барра туди не затягне.

Точно! Я геть забула про Чорного Дракона, через якого, власне, і почалася колотнеча. Невже ця зубаста квіточка, що гойдалася високо над моєю головою, і є горезвісний Барр, знищувач Ліви? Але якого демона всі підряд сватають його мені? Я цю тварюку бачила вперше в житті і, запевняю, запам’ятала б, якби десь зіткнулася з такою істотою.

Щокою пробігла темно-червона крапля. Я здригнулась і здогадалася притулити до лоба рукав.

– У тебе хіба хустинки немає? Ти б ще чобіт свій використала, – докірливо похитав головою Зарлат.

Я послала йому дикий погляд і повернулася до спостережень.

Завислий посеред магічного світла Сойл розпливався на очах. Ні, він не ставав більшим, втрачаючи щільність і обриси. Те, що з ним відбувалося, нагадувало танення туману на світанку. Білий Дракон наче розчинявся у яскравих променях. Перетворювався в марево. Зникав.

– Що це?!

– Він ні до чого не прив’язаний у нашому світі. Закляття відкрило прохід, і дракона просто затягнуло додому. Як дим у димар.

– Звідки ви знаєте?

– Нізвідки. Це лише моє припущення. Коли Сойл замахнувся на видобуток благословенного срібла, маги хотіли закликати демона, здатного протистояти драконові. Потім від цієї ідеї відмовилися, хоча заклинання і не руйнували. Після того, що трапилося з Лівою, ним навіть намагалися скористатись…

– Намагалися, – відлунням відгукнулась я. – Мені вже розповідали про це. Стривайте! Демона не закликати без особливих інгредієнтів!