Право на сина

Глава 4

Заберіть від мене руки, — вимовляю впевнено й доволі голосно.

— Я ж казав, що твій хлопець має тримати тебе міцніше, — його вперта долоня блукає по моєму животу, проходить по ребрах, дістається грудей…

Я здригаюся, швидко підіймаюся й усвідомлюю, що це всього лише сон. Я заснула за проєктом і уві сні мені приснився Лебедєв, щоб його. На годиннику майже північ, на екрані смартфона п’ять пропущених від Макса і два від мами. Він дзвонив кілька годин тому, тому я вирішую не передзвонювати й обмежуюся смс-повідомленням. Поняття не маю, як я могла заснути прямо на робочому місці і як за дві з гаком години мене ніхто не помітив. Невже не було постояльців?

Швидко роззираюся, але на столі все так само як і було до, а на стійці рецепції немає жодного ключа. Нічні відвідувачі в нас рідкість, але все ж іноді бувають. Я не можу дозволити собі заснути, тому решту часу проводжу за переглядом фільму. Йде якась мелодрама, втім, я більше просто дивлюся на обличчя, що мелькають, й зовсім не слухаю ні розмов, нічого. Думаю. Про те, що зі мною сталося й чому я стала такою нервовою, адже ще зовсім недавно я була вкрай спокійною й не влаштовувала істерик на рівному місці.

Усьому виною повернення Стаса? Але ж він не впізнав мене, а, отже, і хвилюватися мені немає про що. З важкими думками ніч добігає кінця, а вранці Аня з’являється раніше, ніж зазвичай, радісно залітає у фоє й цікавиться тим, як усе минуло й чи не виходив той самий чоловік із п’ятсот п’ятого.

— Не виходив, — відмахуюся. — У тебе буде дивовижна можливість познайомитися з ним ближче, — усміхаюся і швидко скидаю із себе форму, знімаю бейдж і махаю змінниці на прощання.

Залишатися в готелі не збираюся ні на хвилину, ще бракувало знову зустрітися зі Стасом. У планах на сьогодні дізнатися в Лєри, як сталося так, що Лебедєв повернувся, адже вона говорила, що він їде назавжди, що йому батько подарував там будинок, відкрив фірму і він ні за що не приїде. Я була впевнена в цьому на всі сто відсотків, але він повернувся, більш того, з’явився в тому самому готелі, де я працюю.

Дорогою до зупинки дзвоню подрузі й цікавлюся, чи зможемо ми сьогодні побачитися. У мене, виявляється, точно є про що з нею поговорити. А ще я хочу просто розслабитися й не думати більше про Лебедєва.

— Питаєш, — щебече Лєрка, нічого не підозрюючи. — Нумо ввечері під’їжджай, я о третій вже звільнюся.

— Може, ти до нас? Мені з Данькою потім до тебе їхати далеко.

— Я за тобою заїду, разом поїдемо за ним і потім до мене. У твоїй однушці мені тісно.

— Гаразд, — погоджуюся. — О четвертій щоб була в мене.

— Я й мартіні будемо раніше.

Лєра швидко вимикається, а я сідаю в маршрутку. Додому дістаюся за лічені хвилини, заходжу у квартиру, знімаю взуття й сідаю на стільчик, де вчора вранці сидів Даня. За своїми дверима я почуваюся, як у фортеці, а ще спогади накочують з новою силою.

Я чомусь ніяк не можу опанувати себе і змусити піти хоча б у душ. Сиджу й розумію, що я тремчу. Телефон дзвонить, але я не в змозі навіть узяти слухавку, тому що не очікувала зустрічі з Лебедєвим, не думала, що він може так поводитися зі мною й тим паче побачити Даню. Я гарячково міркую, хто знає про те, хто його справжній батько, й розумію, що тільки подруга. Більше я нікому так і не зізналася, навіть Максу, сказавши, що з батьком сина ми розійшлися.

Я не знаю, скільки минає часу, перш ніж я знаходжу в собі сили встати й прийняти душ, вимити й висушити волосся, привести обличчя до ладу після зміни. Коли закінчую, у двері дзвонять і на порозі з’являється Лєрка. Подруга здивовано окидає мене поглядом і видає:

— Ти що, ще не зібралася? Матусю, пів на п’яту. Або Даня вже вдома?

Я розгублено хитаю головою й біжу збиратися, швидко натягую джинси й джемпер, взуваю ноги в кросівки й разом із Лєркою виходжу на вулицю. Біля під’їзду вже припаркована її червона Мазда. Селезньова, на відміну від мене, за ці роки вдало вийшла заміж і навіть встигла розлучитися, отримавши після розриву значну суму, квартиру в центрі й автомобіль.

— Ну і? — запитує вона, варто нам рушити з місця. — Розповіси, чому на тобі обличчя немає? — з ентузіазмом вимовляє подруга, явно смакуючи цілу розповідь.

— Угу. Коли до тебе доїдемо, обов’язково розповім.

Подруга замовкає й решту шляху ми їдемо в повній тиші. До садочка добираємося за кілька хвилин, я швидко виходжу і йду за сином. У коридорчику групи вітаюся з іншими мамами й проходжу повз.

— Настінько? — мене зупиняє Софія Олександрівна — голова нашого батьківського комітету. — Ви не поспішаєте?

— Поспішаю, — кваплюся її осадити. — Вибачте. У вас щось термінове? Хвилинка в мене є.

Софія кривиться, ніби я їй під ніс протухлої цибулі поклала, але все ж киває.

— Я швидко. У нас тут нова дитина в групі з’явилася й батьки наполягають на проведенні ремонту. Вікна не завадило б замінити, та й килими, — вона шукає підтримки в особі інших представниць батьківського комітету. — Ви як?

— Що як?

— Згодні на проведення ремонту?

Я кидаю погляд на групу. Я завжди вважала її зразковою: чистою, доглянутою, з непоганим ремонтом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше