Прекрасна Соломея

Розділ 3 Розділені на двоє

Ліс тягнувся по обидві сторони. Тихий і чужий. Ліворуч зяяло провалля, десь глибоко на дні якого дзюркотіла холодна річка. Неймовірно сильно хотілось пити та падати вниз каменем – я не стала б. Ара сиділа на землі і з тугою дивилася, як Стільчик набирає повний клюв води. Над високим склепінчастим лісовим покривом білими перинами плили хмари. Організм вимагав відпочинку.

- Ще трохи, ну, будь-ласочка, - простогнала Ара, коли Стільчик затріпотів до нас, але коли відстань скоротилась до метра чорнявка ледве стримала крик розчарування. Крук знову впустив воду. Пропищав слова вибачення і нирнув вниз – знову пити. Я навіть не обернулась. Ми відійшли досить далеко, проте ніде не було ані сліду Вільного Птаха, а інтуїція кричала, що він близько. Мій учитель колись говорив, що я дуже обдарована: не пробивна лінь і надзвичайно сильна інтуїція. За його словами більше на ніщо я не годилася і численні формули, котрими він мене кормив та знання з історії магії, закони і інших дуууже важливих речі в моєму мозку на довго не затримувались. І ось, зараз все навколо просто кричало, що мета досягнена.

- Будь-ласка, - стогнала Ара. А у мене закралось рішення. Не довго думаючи, я розвернулась і кинулась до провалля. Ще крок і невагомість бере мене в полон, а тоді Вітер підхоплює мене за стан і, не даючи впасти, приземляється на скалистому березі гірської річки.  Чорнявка навіть не встигає злякатися як слід, а прохолодна вода уже омиває мої ноги. Він виглядає зовсім не так як я собі уявляла. У нього біляве коротке, але непослушне волосся, виразні сизі очі та вольове підборіддя. На якусь мить, мені здалося, що в молодості батько виглядав би саме так.

- Головою думати не пробувала? – тихо шипіть він і омана минає. Він не був схожим на мого батька. Мій Вітер пахнув злобою і до Шрама з його Вільним Птахом йому було далеко.

- Тоді б ми не зустрілися і ти не відвів би мене до мого нареченого –  Вільного Птаха, - посміхнулася я відповідаючи, Вітер здивовано вигнув брову, а тоді розсміявся. Так просто, безтурботно  і вільно.

- Ну, що ж, сестра, тоді ходімо, проведу, - підхопив він мене за талію і вхопився вільною рукою за величезну Нічну Химеру такого ж сизого кольору, як і його очі. Два стрибки по вертикальному обриві вкритому легкою рослинністю і ми уже стояли біля Ари, а біля його ніг лежав чорний, але аж ніяк не сизий, вовк. 

- Це Ара, моя…

- Марго, - простягнула руку чорнявка, коли я запнулася. Пояснити стосунки виявилося важче, ніж я думала. 

- Для друзів я – Солька або просто Соля. А це пернате чудо Стіл, - показала я на чорного ворона, котрий боязко ховався в заростях позаду. – А як кликати тебе?

Він посміхнувся. В очах відблисками сонця заграли бісики:

- Славко.

- На «славу» роду. Твоя сім’я мабуть пишається тобою?

- Пишається чи ні, але очікували багато, - на мить в його голосі прозвучала гнітюча тиша і біль, а тоді Вітер опустився до рівня моїх очей і підморгнув. – А твої то в курсі, що ти заміж зібралася, Мея?

СолоМея, або просто Мея. Так колись кликала мене в дитинстві Мама. Вона померла давним-давно і все що у мене від неї залишилося, це сонячний спогад про тепло і ніжність в голосі і її звичне для мене «Мея».

 

Вітер пересувався досить швидко. Подекуди ми втрачали його з виду, але за мить знову віднаходили. Це більше нагадувало випробовування. Галузки били по лиці, зачіпали і роздирали плаття, ноги їхали по вологому ґрунті і, раз за разом падаючи, я доводила себе до стану Ари, доки в найнесподіваніший момент Вітер не виник у мене на шляху. Я мало не наїхала на нього та, в останню мить, змогла спинитись чіпаючись за його сорочку. Він був дуже легко одягнений. Батько би сказав «роздягнений» і надавав би по вухам. Уже по осінньому холодний вітер пронизав моє тіло заставляючи покритися сиротами та не його.

- Ух ти, - завмерла в захваті позаду Ара. І лише тоді я помітила їх. Внизу, там, де провалля переходило в більш пологий схил, на каменистому березі, гірському ще схилу швидкої річки, стояв табором військовий загін. Більшість мужчин були нашого віку: молоді і зелені, закутані в шкіри диких звірів, чи просто в сорочках, як Вітер. Посеред табору на вогні варилась, судячи по запаху, якась пісна каша, а поміж людьми, без єдиного натяку на страх, сиділи чи бродили вовки різної масті.

- А Нічні Химери де? – зовсім по дурному почуваючись запитала я.

- Їм також потрібен відпочинок, - підморгнув він мені і з’їхав, по мокрому від дощу, ґрунті до самого табору.  

- Не дрейф, на це вже запізно, - цілком серйозно заявила чорнявка і послідувала прикладу нашого провідника. Ворон ще трохи покружляв біля мене, а тоді, ніби-то запрошуючи до табору, сягнув крутою спіраллю слідом за рештою. Не наважуючись на останній крок я спостерігала за табором намагаючись розпізнати серед мужчин Вільного Птаха.

- Назад дороги вже немає, - торкнувся моїх плеч холодний клинок, а біля ніг почулося тихе гарчання.

- Я до Вільного Птаха. Якщо зашкодиш мені він з тебе сім шкур здере, - по старій привичці відповіла я роблячи цей крок. Світ сколихнувся і різко полетів у пропасть, а тоді закрутився міняючи землю з небесами місцями, забруднюючи і обдираючи руки, сукню і лице. І лише коли помста була здійснена, все завмерло. Вітер великодушно подав мені руку. Волосся збилося в ковтуни і стирчало в різні сторони, обличчя було замурзане, плаття і лікті обдерті, ноги чорні, на губах я відчула залізний смак крові.



Елен Ґрін

Відредаговано: 19.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись