Розділ 4 Моровиця - місто загиблих

 Столиця Сардинії стояла на вухах. Дочку Головного командувача та Героя Чорного хреста, почесного жителя Сардинії та заодно  мера його столиці, Соломею, котру в народі прозвали прекрасною, викрали. Народ хвилювався і один за одним находилися ті, котрі наче б то бачили її то під лісом, то у саді, то в якомусь з вікон будинку навпроти. Тільки ліниві не приходили до поліції заявляючи, що це вони стали свідками викрадення «маленької принцеси». Та от проблема: ні одні з свідчень не збігались з фактами, якби не старались їх підтасувати ласі до нагороди городяни. А за закритими дверима підвального кабінету Генерала лейтенант фон Вік не смів підвести погляду. Він відчував себе винним, що не зміг вберегти своєї подруги і, за п’ять хвилин, дружини, деколи занадто вередливої, але від того не менш коханої Сольки.

- Свідчення сходяться в одному: вона все ще в місті, - продовжив він. – Все решта повна нісенітниця.

Світло свічі на магічній основі, кидало червоні тіні по кабінеті не маючи змоги повністю освітити його. За столом сидів мужній воїн з вже посрібленою шевелюрою. Час від часу він почісував акуратну борідку обдумуючи ситуацію.

- Це немає сенсу, Генерале, ми тільки тратимо час. Та якщо слухати цих … - лейтенант побоявся висловитись по міцніше під прискіпливим поглядом і продовжив. – Якщо їх слухати, то наша Солька закохалась в якогось міщанина і сама втекла.

- О, - тільки підняв той палець і продовжив свою думкую, -  якщо маючи змогу отримати таку велику нагороду, ніхто ще по неї не зголосився і не здав нашу Солю, то висновок напрошується один: моя донька знаходиться за межами міста. Тому допитай всіх хто був тоді на службі і з’ясуй куди вона поділась.

Саме тоді в двері постукали: легенько і невпевнено, а після дозволу в кабінет ввійшов молоденький солдатик Ян фон Тарнаут, невпевнений і завжди послушний він винувато ховав очі, адже прийшов по свою винагороду.

- Говори, - наказав лейтенант і затинаючись Янек розказав про свою нічну пригоду: як пожалів Соломею і допоміг їй вийти за межі міста, для того, щоб вона могла знайти свій подарунок.

- А дочекатись її, або піти з нею ти догадатися не міг, - зірвався з місця Генерал і Янек миттю знітився і злякано притих.

- Так вона ж про загублену річ набрехала. На побачення з кимось побігла.

Лейтенант з Генералом замовкли округливши очі:

- Звідки така впевненість?

- Так вона не одна була. З нею її служанка була Ара, здається, так вона її кликала, і Крук. Ви б бачили ту служанку вся чорна від сажі з воронячим гніздом замість зачіски: точно думаю на побачення зібралася, а служанка, мабуть, відраджувала, за те і дістала.

Генерал посміхнувся велячи лейтенантові подбати про солдата. Фон Вік з вдячністю провів Янека на вихід і, вже коли двері за ними зачинилися, з коридору долинуло приглушене скигління солдата і удари. Лейтенант вмів виховувати власних солдат і з точністю до одного процента міг сказати, що такого більше не повториться, якщо Янеку повезе оклигатись. Через п’ять хвилин фон Вік знову вернувся в кабінет і генерал нарешті відізвався:

- Збирай найкращих і притягни мені того шмаркача, будь то хоч сам Вільний Птах, сюди. Якщо Соля буде так за нього переживати, то нехай вертається і припильнує. Скажеш, що я подивлюсь на її поведінка. Якщо буде чемною дівчинкою, то помилую шмаркача.

- Справді? – недовірливо округлив очі лейтенант.

- Та ні, звісно. Заб’єш шмаркача до смерті, як тільки Солька опиниться в безпеці.

- Можна запитання, - і лише коли Генерал кивнув, юнак продовжив, - думаєте Соля дійсно втекла на побачення, чи Вільний Птах має з цим щось спільне?

Старий вояка задумався, ще раз почухав борідку і тільки тоді зволив відповісти:

- Шанси на те, що це може бути правдою – нікчемні. Якщо це правда, просто визволи її з його лап. Підкупи кого треба буде, обмани. Лиш би вона не постраждала. Проте, до цього не дійде. Побродить по лісі, знайде собі когось, під каблуком його потримає, пограється та заспокоїться. От тоді ти і появишся та супроводиш мою дочку додому, а малого на ешафот. Все зрозумів. Якби знайти Вільного Птаха було так просто ми б уже це давно зробили, тому навіть, якщо вона і хотіла спершу зустрітись з ним у неї нічого не вийде.

- Наша Соля така. Вона занадто горда, щоб повернутися додому сама, - підтвердив лейтенант.

Ніч була в самому розгарі, а Кріс виявився правим, тому замість того, щоб спати я лізла зараз по скалі з хворим «другом». Каміння драпало ніжну шкіру, а все про що я могла зараз думати, це губи, а може, навіть і руки юнака. Оприділитись так і не змогла, тому злилась на себе дедалі більше. Я і дальше збиралась заміж за Вільного Птаха, але, от як на зло, список потенційних наречених видався мені мабуть замалим, тому і вирішила внести в нього поправки і дописати туди Кріса. Іншого пояснення своїм діям у мене не було. Хоча поцілунок мені, до дрижаків сподобався.

- Ще трошки, - порадував мене юнак і я й справді схопилась за виступ. Підтягнутись видалось ще тим завданням, але жар його рук на моїх сідницях допоміг відчути себе рибою, котра нарешті вибралась на берег. Підвелась, обернулась і доки він чіплявся за кам’яну стіну, намагаючись дотягнутись до мене я просто дивилась як останні промені сонця зникали.