Приборкай мене

11

Перше, що приходить в голову, так це поглянути на годинник, який стоїть біля ліжка, і... Чорт! Я проспала на роботу. Наразі вже дев'ята година ранку. Це вже "прекрасна" новини з самого початку дня, але про це я подумаю потім, коли усвідомлю, що це за крики такі лунають на всю квартиру. Роздираю до кінця очі на ходу та мчу в кімнату, де повинні спати мама й Микита. Я не стала вночі переносити малого до себе в кімнату, щоб не розбудити його та рідну, тож вони вдвох залишилися ночувати окремо від мене. А зараз я усвідомлюю, що щось пішло явно не так, чим ближче я знаходжуся до них, тим виразніше розумію, що це кричить мій синок. Від цього плачу все всередині мене стискається до щему та замерзає.

Як тільки я відкриваю двері у цю кімнату, як бачу, що Микита кричить та вередує, що на нього ніхто не звертає уваги, а мама... Я відразу кидаюся заспокоювати малого, але встигаю поглянути одним оком на ліжко, де спала рідна й усвідомити, що вона тримається рукою десь в районі серця й таке враження, що намагається встати. Намагається, але не може втілити це в життя, їй щось явно заважає це зробити.

- Доню... я зараз... зараз... зачекай... трішки, - видає мама, і продовжує спроби встати з ліжка, хоча це доволі кепсько у неї виходить, тут явно щось не так...

- Мамочко, що сталося? Що з тобою? - Я не можу відразу слідкувати за обома моїми рідними людьми, тому схопила на руки Микиту, щоб спробувати заколисати й підійшла до мами, щоб можливо усвідомити її стан та зробити якісь першочергові висновки.

- Щось...серце... схопило, - і не відводить руку від району серця, тримає її там, ніби намагається втихомирити свій моторчик, який судячи з усього дав збій.

Присідаю навпочіпки біля неї таким чином, щоб і сина не впустити, і якимось чином матері допомогти, але це таке важке завдання, що доводиться покласти малого назад в його ліжечко й зосередитися на рідній. Я звичайно розумію, що мати року не має права так робити, але я усвідомлюю, що варто наразі вибрати того, кому моя поміч більш потрібна, тому, кому зараз реально достобіса кепсько.

- Можливо таблетку? Давай я дам тобі таблетку, - це перше, що приходить на розум, і я вже мчу за своєю домашньою аптечкою, як мати простягаю свою другу руку до мене та спиняє легеньким дотиком.

- Я вже випила.... щось не дуже допомогло, - по тому, як вона повільно вимовляє слова, і судячи з того, яке у неї бліде обличчя, варто приймати більш кардинальні рішення, тим паче якщо пілюлі ні чорта не допомогли. - Зараз все пройде...пару хвилинок і все буде добре... Микита... він... плакав, а я не змогла...

- Все добре, не переймайся, з малим все добре, - я бачу, наскільки вона починає засмучуватися через те, що не змогла із-за свого стану заспокоїти внука, тому роблю спроби її якось розрадити. - Я зараз, тримайся.

Варто діяти швидко та холоднокровно, я залишилася єдина в цій квартирі, хто може витягнути всю цю ситуацію з лайна. Саме тому варто приймати якісь рішення. Очевидно, що матері потрібно в лікарню, я не зможу їй допомогти тут вдома при всьому моєму бажанні. Тут потрібна поміч професіоналів.

Потрібно залишити Микиту з кимось, поки я з мамою з'їжджу в лікарню, тому я відразу ж набираю номер матері Ніки, яка згодилася побути нянею для сина, але телефон жінки виявляється вимкнутим. Наступна людина на черзі - батько. Який в такий час вже на роботі, тож не дивно, що він не підіймає слухавку навіть після мого п'ятого дзвінка до нього. У тата дуже відповідальна та скрупульозна робота, тож не дивно, що я не змогла почути наразі його голос.

Виходить якийсь бісовий сюрреалізм. Тільки пару годин тому Вероніка з Максом поїхали з цієї країни, а мені вже просто кров з носа потрібна їхня допомога. Буквально пару годин без моїх найкращих друзів, і все летить до біса у мене з рук...

Ніки й Максима немає в країні, мама подруги поза зоною досяжності, а мій батько не відкликається на дзвінки... Швидка допомога? Можливо, але судячи з того, скільки часу вони можуть їхати, і сто відсотків почнуть ставити купу питань щодо можливого діагнозу ще до самого виїзду... Не надто вдалий вибір.

Я розумію, що у мене залишається тільки один варіант, як можна виплутатися з цієї важкої ситуації. І цим варіантом є мій керівник, який може мені допомогти відвезти мати в лікарню.

Мозком сприймаю, що це якось нахабно просити у мужика щодо такої допомоги пропрацювавши пару днів у його фірмі, але ситуація, по-перше, патова, а по-друге... Хтось казав про те, що робочий персонал у цій фірмі це моя друга родина? Так от, схоже на те, що мені потрібна допомога від головнокомандувача цієї сім'ї. Ринат Андрійович, не підведіть мене, будь ласка...

І керівник не підвів мене, він єдиний, хто зміг протягнути руку допомоги в той момент, коли всі інші були зайняті чимось іншим чи то не могли чисто фізично виручити. Через якихось двадцять хвилин чоловік розпашілий певно від бігу стояв вже у моїй квартирі та почав бурхливу діяльність стосовно того, щоб відвезти маму якомога скоріше в лікарню.

- Збирай малого, - наказ, який кинув мені Ринат Андрійович після того, як я йому розповіла у двох словах, що сталося, та рушив у кімнату, де лежала моя рідна. На той момент їй стало ще гірше, в неї відчувалося погіршення дихання, дуже рясне потовиділення, і біль в грудях, від якого вона морщилася. Мати хотіла всім своїм зовнішнім виглядом показати, що все добре, що їй стало легше, але по блідому обличчю і тому, як кривилося її обличчя при кожному спазмі, цього не можна було сказати. Їй на самому ділі було дуже кепсько.

Я дуже боялася, що ми можемо не встигнути в лікарню, що це може не дай Боже стати останнім днем у житті моєї матері, але добре, що в цій критичній ситуації був мій керівник. Спершу він самотужки на руках виніс мою найріднішу з квартири та відніс до машини, а потім вів автомобіль на такій швидкості й так вправно, що минуло якихось п'ятнадцять хвилин і ми опинилися на місці. П'ятнадцять хвилин, які мені здавалися вічністю, адже поки мама важко дихала на задньому сидінні машини, я ніяк не могла заспокоїти сина, який ніби щось відчував та безугавно кричав і плакав. Цей час для мене став справжнім пеклом, де я пройшла більше ніж дев'ять кіл, і кожен з них був ніби чортовим марафоном.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше