12. Що ж робити далі?

– Яка ж сумна історія… – важко зітхнув Жюль.

– Зате дуже повчальна, – задумливо мовила Натуся.

– Ось чому ми ніколи не подорожуємо в один і той же день. І бабусю ми теж спасти не можемо… Принаймні, поки не дізнаємося, куди вона зникла. Обличчя Жюля раптом просяяло.

– А ми ж забули ще про одну особу, яка тут відіграє немале значення.

– Точно! Лорд! – білочка посміхнулася. – Він має бути десь у себе.

– Можливо він теж бабусю шукає, – припустила Натуся.

– Тоді чого ми чекаємо? Вирушаємо до Річарда!

Трійця знову побігла до пральної машини. Через кілька хвилин вони вже стояли перед дверима маєтку Лорда у 18 столітті. Йшов дощ. Небо було вкрито важкими темними хмарами. На гілці дубa, що ріс під вікнами, сидів чорний ворон і сумно дивився на незваних гостей. Від цієї картини по спині пробігав холодок. Та й загальна атмосфера була гнітючою та насторожуючою.

Натуся не таким пам’ятала це місце. З нього ніби висмоктали життя.

– Я вже починаю хвилюватися за Річарда, – тихо мовив Жюль, і його нові приятельки закивали у знак згоди.

Натуся несміливо постукала у двері, та їм ніхто не відчинив. Тоді вона постукала сильніше, далі ще сильніше. Терпіння закінчувалося. Тоді дівчинка штовхнула двері плечем і вони зі скрипом відчинилися.

У просторому, але темному вестибюлі віяло холодом. Павутина вже почала обплітати стіни. Тиша була разючою. Пил на меблях, грибок на стелі. Все це аж ніяк не можна було назвати затишною оселею. Натуся почала чхати. Ох вже ця алергія…

– Мені одній здається, що ми щось неправильно розрахували? – запитала Фофа, оглядаючи все навкруги. – Складається таке враження, що тут давно ніхто не живе. Можливо ми застрягли в якійсь петлі часу?

– Думаю, що всьому цьому є краще пояснення, – засумнівався Жюль. – Ходімо у кабінет Річарда, пошукаємо там якісь підказки.

Вони пройшли вестибюлем, повернули праворуч і зупинилися перед широкими дверима. Відчинивши їх, Натуся зойкнула. Те, що відкрилося її очам, вразило усіх присутніх.

У цілковитій темряві на єдиному кріслі біля каміну сидів згорблений чоловік. Його сіре обличчя було майже нерухомим. Скляний погляд дивився у вікно. Сиве волосся, колись гарно зачесане, зараз було далеке від ідеалу. Старий халат, старі капці та великий чорний кіт, що сидів на колінах свого власника, доповнював цей страхітливий образ.

– Річард, – Жюль оговтався першим і підбіг до свого друга. – Що з тобою?

Лорд повільно відвів погляд від вікна і спантеличено поглянув на привида.

– Жюль? – він повільно обернувся до дверей. – Натуся? Фофа?

Його голос, слабкий і монотонний майже нічого не виражав. Від цього нашим гостям стало ще моторошніше.

– Що з тобою, друже? – турботливо мовив письменник. – Ти на привида схожий!

Натуся усміхнулася. Почути таке від справжнього привида було дивно.

– Вона пішла від мене… – невеличка прозора сльоза скотилася по щоці. Погляд знову зафіксувався на вікні.

– То ви нічого не знаєте? – схвильовано мовила Фофа і підійшла ближче до хазяїна дому.

Тіло Лорда здригнулося. Він обернувся на голос.

– Не знаю чого?

– Бабусю викрали! – Натуся теж наблизилася до нього.

– Як… Як викрали??

Друзі все йому розповіли. І про дивне зникнення. І про подорож у часі. І про дзеркало у ванній кімнаті ресторану. Не забули пригадати й красивий романтичний жест з освідченням.

Під час усієї цієї розповіді з домом, як і з його хазяїном почалось відбуватися щось дивне. Вони обоє ніби оживали. І коли останнє слово було сказане, атмосфера у кабінеті змінилася радикально. Стіни позбулися павутиння, стеля – грибка, у каміні грайливо запалало багаття. З-за хмар вийшло сонечко. Річард ніби помолодшав, на обличчі з’явився рум’янець.

– Як дивно тут усе змінилося, – здивовано оглянувши кабінет, помітила Натуся.

– Мій будинок – непростий, як ви вже всі встигли помітити, – мовив Річард. – Він починає руйнуватися, коли мені погано, і оживає в разі покращення настрою. Ельвірі це подобалося…

Обличчя Лорда знову почало марніти. Сонце сховалося за хмару.

– Стоп, стоп! – запротестувала Фофа. – Вашою депресією ми нічого не досягнемо. Хіба що алергічної реакції Натусі на пил та грибок.

– Добре, добре, - відразу погодився Лорд. – Більше не буду!

– Тепер ти розумієш, друже, – вступив у розмову Жюль, – що твоя кохана тебе не кидала! Її хтось викрав! Тому не можна сидіти, склавши руки!

– Так, треба щось робити, – ствердно закивав Річард. – Але що? Що ж робити далі?